7. Міфологічна казка про Псіхею

© М.М. МАХНІЙ ПСИХОЛОГІЧНА ДУМКА СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ. — К.: Blox.ua, 2010

7. Міфологічна казка про Псіхею

Тим часом Псіхею у нічних розмовах так попереджав її незнайомий чоловік:

— Чи ти відчуваєш, на яку небезпеку наражаєш себе? Вже здалеку Доля готується до наступу і, якщо не будеш сторожко берегти себе, то скоро вона нападе на тебе зблизька. Ці підступні злюки з усіх сил готують тобі згубу: вони, головне, прагнуть намовити тебе глянути мені в обличчя. Якщо ж ти побачиш його, то, як я тебе вже не раз про це попереджав, тобі більше його не бачити. Отож якщо коли-небудь прийдуть ці дві відьми, сповнені лихих намірів,- а прийдуть вони безперечно,- не вдавайся з ними в розмову або, якщо ти через природжену простодушність і делікатність зробити цього не зумієш, то принаймні не слухай ніяких балачок про свого чоловіка й не відповідай їм на запитання. Знай, скоро наша сім’я збільшиться: оцей твій, що досі був дитячим, живіт містить у собі наше малятко, якщо мовчатимеш, воно буде божественним, якщо зрадиш таємницю — смертним.

Зраділа від такої вістки Псіхея: мов квітка, розцвіла в надії на божественне потомство, в долоні заплескала, славою майбутнього свого плоду запишалася. Нетерпляче лічить вона, як ідуть дні за днями, як минають місяці за місяцями; недосвідчена, дивується вона незвичному тягареві і поступовому збільшенню плодоносної утроби після нікчемного зачаття. А тим часом ці дві зарази, дві трикляті фурії, дихаючи гадючою отрутою, із злочинним поспіхом пливуть сюди на кораблях, вони вже зовсім близько. Тоді чоловік, який знову з’явився на короткий час, так напоумлював Псіхею:

— Надійшов останній день, вирішальна хвилина: лиходійна стать, кровожерний ворог, схопилася за зброю, рушила з місця, вишикувала свої шеренги, дала сигнал до бою; з оголеним мечем злочинні сестри твої націлюються на твоє горло. Ой лишенько, страшна небезпека загрожує нам, найсолодша моя Психеє! Змилуйся над собою, змилуйся наді мною і обачною стриманістю врятуй дім, чоловіка, саму себе й нашу дитинку від навислої загибелі. А цих злочинних жінок через їхню люту ненависть і зневажання кровного зв’язку тобі вже не годиться більше називати сестрами. Не вдивляйся і не слухай, коли вони, неначе сирени, з високого урвища сповнять гори своїми зловісними криками.

Йому відповідає Псіхея, перериваючи свої слова жалісливим схлипуванням:

— Наскільки я знаю, у тебе вже досить доказів моєї вірності й мовчазливості, та й на цей раз ти переконаєшся в моєму душевному гарті. Накажи тільки нашому Зефірові, щоб він виконав свій обов’язок; замість забороненого мені оглядання священного твого обличчя, дозволь мені лише побачитися із сестрами. Благаю тебе цими твоїми пахучими кучерями, що в’ються з усіх боків, твоїми ніжними, округлими й до моїх подібними щоками, твоїми грудьми, які пломеніють якимось таємничим жаром,- щоб я хоч у нашому немовляткові побачила обличчя твоє! Здійсни покірне прохання лякливої дружини: дозволь мені обійняти моїх сестер і розвесели душу вірної та відданої тобі Псіхеї. Вже ніколи не розпитуватиму про твоє обличчя, більше не буде гнітити мене нічний морок, бо обіймаю тебе, моє світло! — Зачарований цими словами й чулими обіймами, чоловік Псіхеї, витерши своїми кучерями сльози її, обіцяв задовольнити її волю і, поки засвітало,- зник.

Франсуа Едуар Піко «АМУР І ПСІХЕЯ»

А обидві сестри, що задумали підлу змову, не завітавши навіть до батьків, прямо з кораблів щодуху направляються до відомого вже урвиська. Не чекаючи, поки повіє вітерець і перенесе їх униз, вони стрімголов кидаються в безодню. Але Зефір, не забуваючи наказу свого володаря, підхопив їх, хоч і нерадо, на свою спину і м’яким леготом опустив на землю. Сестри, не гаючи часу, відразу ж, прожогом, вриваються в палац, обіймають свою жертву, лицемірно називають себе відданими їй сестрами і, під радісним виразом обличчя глибоко приховуючи мерзенний підступ, улесливо кажуть:

Карл Штайнхойзер «ПСІХЕЯ»

— Псіхеє, тепер ти вже не маленька дівчинка, як була раніше, а сама незабаром станеш матір’ю. Чи знаєш ти, скільки добра ти носиш для нас в утробі своїй? Якою радістю порадуєш нашу сім’ю! Ох, які то ми невимовно щасливі, що будемо охоче няньчити твою золоту дитинку. Та якщо вона, як слід сподіватися, красою своєю буде схожа на батьків, то це народиться справжнісінький Купідон!

Ось такою облудною ніжністю сестри поволі здобувають прихильність Псіхеї. Коли вони, втомлені дорогою, відпочили у кріслах і освіжилися теплою купіллю, Псіхея частує їх щиросердо в їдальні дивними й розкішними стравами та закусками. Велить кіфарі грати — звучать струни її, велить озватися флейті — флейта грає, велить співати хорам, і хори співають. Ці чарівні мелодії радували слухачок, хоч жодного музиканта не було видно. Але навіть м’який, ніжний і солодкий спів не утишив злоби злочинних жінок. Скеровуючи розмову у заздалегідь продуману підступну пастку, сестри обережно починають розпитувати, хто її чоловік, звідки він родом, чим займається. Тоді Псіхея при своїй надмірній наївності, не пам’ятаючи, що сказала їм раніше, вигадує нові небилиці: каже, що її чоловік — уродженець сусідньої країни, він — відомий торговець, людина середніх літ, волосся в нього припорошене сивиною. Не вдаючись більше в розмову, вона знову щедро навантажує сестер багатими дарунками й випроводжає їх з допомогою вітру.

Коли лагідний подув Зефіра підняв сестер нагору, вони, вертаючись додому, так між собою перемовляються:

— Що можна сказати, сестро, про жахливу брехню цієї дурепи? Один раз її чоловік — юнак, лице якого ледь вкривається першим пушком, іншим разом — він уже людина середніх літ, волосся якого припорошене сивиною. Отже, хто врешті-решт цей чоловік, що за такий короткий її час встиг зістарітися? Не інакше, сестричко, що ця негідниця або верзе казна-що, або сама не знає, як виглядає її чоловік. Так чи інак, треба якомога скоріше позбавити її цих розкошів. Якщо ж вона справді не знає обличчя свого чоловіка, то, очевидно, вийшла заміж за якогось бога й бога носить в утробі своїй. Одне певне: її почнуть славити як матір божественної дитини — хай би я не дочекала цього! — я готова повіситись, міцний зашморг накинувши на шию. Отже, вертаймось поки що до наших батьків і вигадаймо хитру брехню для початку наступної розмови з Псіхеєю.

Розпалені гнівом, зверхньо порозмовлявши з батьками, після безсонної ночі рано-вранці біжать вони що є духу до урвища, а звідти з допомогою звичайного собі вітру швиденько спускаються вниз. Ледве витискаючи з очей своїх удавані сльози, так підступно промовляють до Псіхеї:

— Яка ти безтурботна! Сидиш собі, щаслива, не знаючи нічого про небезпеку, яка тобі загрожує, про лихо, яке нависло над тобою, а нам турбота про твоє щастя-долю не дає змоги навіть очей зімкнути, і тяжко мучимось твоєю бідою. Ми достовірно дізналися про це і співчуваємо тобі у горі твоєму і скорботі, не можемо затаїти від тебе, що з тобою спить потаємно вночі величезний змій, який звивається безліччю кілець, в шиї його замість крові плине згубна отрута, а паща його широко роззявлена й глибока. Згадай тепер віщування піфійського оракула(4), що пророкував тобі шлюб із диким страховиськом. До того ж багато селян, мисливців, що полюють в околиці, і місцевих жителів бачили, як він увечері повертається з жирування і купається на мілині у поблизькій річці.

Подейкують, що недовго він буде годувати тебе вишуканими стравами та ласощами, як тільки твоя вагітність досягне зрілості, він зжере тебе разом із жирним плодом. Тепер тобі самій вирішувати, чи послухати поради своїх сестер, що щиро вболівають за твій порятунок, і, врятувавшись, жити з нами осторонь від небезпеки, чи бути похованою в череві найогиднішого гада. Якщо тебе радує життя в цій сільській глушині, сповненій таємничих голосів, або тобі до вподоби потайні любощі в осоружних і страхітливих обіймах отруйного змія — то твоя справа; в усякому разі ми чесно виконали свій обов’язок, як і личить вірним сестрам.

Бідолашну Псіхею, простодушну і вразливу, жахом проймають оці лиховісні слова. Зовсім розгубившись, вона забула про перестороги свого чоловіка і власні обіцянки. Тремтячи всім тілом, смертельно бліда поринає в безодню горя і, затинаючись, ледве чутно відповідає сестрам:

— Ви, дорогі мої сестри, виявляєте, як і годиться, свою прив’язаність до мене, і, видно, правдою є те, що вам люди наговорили. Адже я, признаюсь, ніколи не бачила обличчя свого чоловіка, і взагалі мені невідомо, хто він такий і звідки, лише в темну ніч його голос чую і розмовляю з ним, а як він виглядає, так і не знаю. Мирюся з тим, що він уникає світла, і тому ладна повірити вашим словам, що він — якась потвора. Сам же постійно й суворо забороняв мені дивитись на нього й погрожував мені великим лихом, якщо я поцікавлюсь його обличчям. Якщо можете допомогти чим-небудь вашій сестрі, що опинилась у великій небезпеці, то зробіть це негайно, бо в противному разі дальша байдужість зведе нанівець ваші добрі наміри і своєчасну передбачливість.

Тоді сестри, коли розчинилися навстіж двері в незахищену душу Псіхеї, облишивши приховано хитрувата, відкрито оголивши мечі своєї злоби, накидаються на лякливу уяву дівчини.

Нарешті одна з них і каже:

— Кровна спорідненість із тобою спонукає нас знехтувати власною небезпекою, щоб тільки тебе врятувати; тож ми покажемо тобі єдино надійний шлях до порятунку, над яким ми довго-предовго думали. Візьми якнайгострішу бритву, підгостри її потягуванням по долоні, сховай потай у ложі своєму на тому боці, де звичайно лягаєш, потім візьми лампу, наповнену оливою, з яскравим полум’ям і прикрий її якимось горщиком.. Все це приготуй у якнайбільшій таємниці. Відтак, коли він приповзе, звиваючись, підніметься, як звичайно, на ложе, простягнеться і, подоланий першим сном, твердо засне, ти тихесенько встань з ложа і, ступаючи босоніж, навшпиньках, обережно зніми з лампи покривало з густої темряви і посвіти собі при славетному подвигу; сміливо підніми руку вгору з, двосічною зброєю і сильним ударом відрубай йому голову. Та й не забракне тобі нашої допомоги. Як тільки його вбивством врятуєш себе, ми, стривожені, умить сюди з’явимось, заберемо швиденько разом з тобою все це добро і законним шлюбом видамо тебе заміж за доброго чоловіка.

Від таких полум’яних слів вогонь, який вже палахкотів у серці Псіхеї, яскравіше загорівся. А сестри миттю покидають її, перейняті неабияким страхом, щоб не опинитись часом поблизу великого нещастя. Крилатий вітер піднімає їх, як звичайно, своїм подувом на вершину гори, звідки вони щодуху дають дряпака, сідають на кораблі й поспішно від’їжджають геть.

6. Міфологічна казка про Псіхею

© М.М. МАХНІЙ ПСИХОЛОГІЧНА ДУМКА СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ. — К.: Blox.ua, 2010

6. Міфологічна казка про Псіхею

 

Тим часом сестри, розвідавши, де те урвище й місце, куди занесло Псіхею, спішно подаються туди, там вони очі собі з жалю виплакували, били себе в груди; від їхнього розпачливого голосіння скелі й стрімчаки відлунювали зойками. Гукають бідолашну сестру, пронизливий стогін чути в долині, аж нарешті Псіхея, не тямлячи себе і вся тремтячи, вибігає з палацу й волає:

— Навіщо ви мучите себе риданнями? Я, за котрою ви тужите, ось тут. Перестаньте лементувати й осушіть щоки, вологі від рясних сліз, ви ж можете обняти ту, кого оплакуєте.

Тоді кличе вона до себе Зефіра й передає йому чоловіка свого веління. Той, не гаючись, з’являється на її виклик і лагідним подувом безпечно доставляє їх у долину. Ось вони вже чуло обіймаються і втішаються гарячими цілунками, а на очі знову набігають їм сльози — на цей раз від надмірної радості.- Тепер увійдіть,- каже,- з радісним серцем до моєї господи і розвеселіть із Псіхеєю свої душі скорботні.

Після такої мови вона показує їм незліченні багатства золотого палацу і звертає увагу їхню на безліч прислуговуючих голосів, зміцнює дбайливо їх сили чудовою купіллю й розкішними наїдками та напоями, гідними безсмертних богів; через те, коли сестри досхочу намилувались надміром воістину. небесних багатств, у глибині сердець їхніх зародилася заздрість.

Нарешті одна з них з великою настирливістю й цікавістю почала розпитувати, кому належать усі оці божественні речі, хто він і який на вигляд її чоловік. Але Псіхея, яка зовсім не сміла порушувати настанов чоловіка й не хотіла видати найсердечнішої із таємниць, нашвидку вигадує, що він молодий красень, щоки його ледь вкриває легкий пушок, залюбки полює на полях та в горах. І щоб у розмові, яка вже затягнулася, не вихопилось часом якесь необачне слово всупереч постанові мовчати, дарує їм золоті речі й намиста з дорогоцінних каменів, потім, викликавши Зефіра, велить йому назад їх віднести.

Зефір ту ж мить виконав її веління. А милих сестер по дорозі додому гризла жовчна заздрість, та й уста їхні не закривались від безперервної балаканини. Нарешті одна з них так мовила:

Фредерік Лейтон «КУПАННЯ ПСІХЕЇ»

— Доле, яка-бо ти сліпа, жорстока й несправедлива! Невже тобі до вподоби, щоб нам, дітям одних і тих же самих батьків, дісталося різне щастя? Ми, старші віком,-просто невдахи: нас, мов тих служниць, видано заміж за якихось чужоземців, і ми далеко від батьків, на чужині тужимо за рідним домом і батьківщиною, неначе вигнанки. А наймолодша, що останньою прийшла на світ, володіє нечуваним багатством, та ще й божественного чоловіка має. Хіба ж вона вміє користуватись як слід такими незліченними скарбами? Тож ти, сестрице, бачила, скільки там коштовностей і як міняться різними барвами шати, як сяють самоцвіти, скільки, крім того, там повсюдно під ногами валяється золота! Якщо до того ж її чоловік такий вродливий, як вона твердить, то немає на світі щасливішої жінки. Можливо, коли цей божественний чоловік, звикнувши до молодої дружини, ще більше до неї прив’яжеться, то, певне, і її зробить богинею. Далебі, так воно й буде: клянусь Геркулесом, вона вже й тепер поводиться зверхньо, кирпу гне. Вже й зараз вона позирає на небо, в неї вже є щось від богині. Хіба не їй прислуговують голоси служниць-невидимок, хіба не її слухаються вітри? А мене, небогу, видали заміж за старигана, старішого від мого батька, лисого, як гарбуз, кволішого від малого хлопчика, до того ж цей мій чоловік увесь дім тримає за замками й засувами.

Жан Оноре Фрагонар «ПСІХЕЯ ПОКАЗУЄ СЕСТРАМ ПОДАРУНКИ АМУРА»

Її думку продовжила друга сестра: — А що мені казати? Я мушу доглядати чоловіка, його подагра скрутила, ще й покорчило його, і через те він зрідка вдається зі мною до любощів. Здебільшого доводиться мені натирати його покривлені й затверділі, мов камінь, пальці та запаскуджувати оці тендітні руки смердючими припарками, брудним ганчір’ям, гидкими пластирами. Отож почуваю себе я не законною дружиною, а замученою доглядальницею. Як видно, сестро,- скажу відверто тобі,- ти терпляче, по-рабському миришся із щастям-долею Псіхеї. Що ж до мене, я не можу довше терпіти, щоб таке щастя було в тієї, яка цього не заслуговує. Згадай лишень, як вона гордо, зухвало поводилася з нами. Уже надмірні хвастощі показали її пихатість. З незліченних скарбів вона з болем у серці кинула нам злиденні крихти і зразу ж,- бо, бач, набридло їй наше товариство,- звеліла прогнати нас, вітром здмухнути. Але хай я не називатимусь жінкою, хай я здохну, якщо не скину Псіхеї сторчака з вершина її багатства. Якщо й тебе,- та це й зрозуміло,- обурило таке образливе ставлення, то тепер поміркуймо вкупі, як нам далі чинити. Речей, які ми одержали, не покажемо ані батькам, ані комусь іншому, і взагалі не будемо згадувати, що нам відомо про її врятування. Досить того, що ми самі побачили таке, що краще було б нам не бачити; немає потреби розбазікувати нашим батькам та й усьому народові про її щасливе життя. Адже не можна вважати щасливими тих, про чиї багатства ніхто не знає. Вона ще побачить, що ми їй не служниці, а старші сестри. Тепер треба вертатись до чоловіків і до наших убогих, але цілком чесних домівок; обміркувавши — все грунтовно й розважливо, ми з більшою впевненістю повернемось до неї, щоб покарати її за таку зарозумілість.

Обидві негідниці схвалили цей мерзотний задум. Сховавши надійно коштовні дарунки, вони починають знову рвати на собі волосся, дряпати щоки (на що, правду кажучи, заслуговували), знову заливаються удаваними сльозами. Налякали вони батьків, так що рана їхня знову роз’ятрилася; відтак, опановані скаженою люттю, раптом покидають старих і подаються до своїх домівок, замишляючи нікчемний підступ проти нічим невинної сестри.

5. Міфологічна казка про Псіхею

© М.М. МАХНІЙ ПСИХОЛОГІЧНА ДУМКА СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ. — К.: Blox.ua, 2010

5. Міфологічна казка про Псіхею

Джозефіна Уолл «СОН ПСІХЕЇ»

Коли закінчились розваги і сутінки стали сон навівати, Псіхея пішла відпочити. Пізньої ночі до вух її долітає якийсь невиразний шурхіт. Зостаючись на самоті і побоюючись за свою незайманість, вона дрижить від страху, тим паче, що не знає, яка чекає її біда. А втім, з’явився незнайомець, зійшов на ложе її і зробив Псіхею своєю жінкою, та, заки сонце зійшло, квапливо зник. Одразу ж голоси, чекаючи на неї у спальні, виявляють турботу до молодої після втрати невинності.

Так воно тривало довгий час. І як це часто буває, Псіхея поступово звикла до зміни в житті і знаходила в цьому насолоду, а звуки невідомих голосів розважали Псіхею в її самотності.

Тим часом батьки старілися у невтішному горі й журбі. Коли розійшлась чутка про випадок з Псіхеєю, старші її сестри незабаром дізналися про все. Зажурені й засмучені, вони залишили свої домівки й наввипередки поспішили побачитись і поговорити з батьком та матір’ю.

Цієї ж ночі так почав розмову з Псіхеєю її чоловік — очима, щоправда, вона його не бачила, зате чула й доторкалась до нього:

— Псіхеє, найсолодша і найдорожча дружино моя, жорстока доля готує тобі страшенну небезпеку, якої, запевняю тебе, треба тобі оберігатись якнайстаранніше. Твої сестри, наполохані вісткою про твою смерть, у пошуках сліду твого скоро вийдуть на це урвище. Якщо випадково почуєш їхнє голосіння, не відповідай їм і навіть не дивися туди, бо інакше завдаси мені невимовного болю і сама лиха-біди наберешся.

Псіхея погодилася з чоловіком і дала обіцянку послухатись його поради, але як тільки він зник до сходу сонця, вона весь день омивалась слізьми і гірко нарікала, безперервно, повторюючи, що тепер їй кінець; запроторена в оцю розкішну в’язницю, позбавлена спілкування і можливості розмовляти з людьми, вже не в стані допомогти сестрам, навіть побачити їх. Засмучена, не приймала ні купелі, ні їжі, і взагалі нічим не зміцнювала своїх сил і ось так, заливаючись слізьми, пішла спати.

Перегодя з’являється її чоловік — на цей раз раніше, ніж звичайно; прилігши поруч і обіймаючи заплакану дружину, з докором їй каже: — То оце так виглядає твоя обіцянка, моя Псіхеє? Чого мені, твоєму чоловікові, чекати від тебе, на що сподіватися? І вдень і вночі, навіть в обіймах свого чоловіка, ти не перестаєш терзати себе. Чини, як хочеш, іди за велінням свого серця, яке жене тебе в біду. А тоді, коли відчуєш запізніле розкаяння, згадай про мої щирі перестороги.

Вона проханням і навіть погрозами, що інакше, напевно, помре, домоглася від чоловіка згоди сестер побачити, їхню тугу втішити, з ними поговорити. Отак чоловік поступився проханням молодої жінки, мало того, навіть дозволив подарувати їм все, що захоче вона,- золоті речі або ще якісь дорогоцінності. Причому він неодноразово її попереджав, ба навіть пригрожував, щоб вона ні в якому разі не піддавалася згубним нашіптуванням сестер і та є старалась дізнатися, як він, її чоловік, виглядає, бо така святотатська цікавість може скинути її з вершин щастя й позбавити його обіймів.

Подякувала Псіхея чоловікові, засяяло радісно її лице, і вона сказала:

— Ох, я сто разів воліла б померти, аніж жити без тебе, найдорожчого мені чоловіка. Бо хто б ти не був, я палко кохаю тебе, неначе душу свою, і не проміняла б тебе навіть на самого Купідона. Виконай, благаю тебе, ще одне моє прохання: накажи своєму слузі Зефірові, щоб він доставив сюди моїх сестер у такий же самий спосіб, як колись доставив мене.

 

Майстерня Пітера Пауля Рубенса «АМУР І ПСІХЕЯ»

 

І, осипаючи його рясними поцілунками, шепочучи ніжні слова, горнеться до нього спокусливо і так улесливо каже: — Мій дорогесенький чоловіче, солодка душе Псіхеї твоєї! — Хоч як не радо, а все-таки поступився чоловік непереможній силі любовного шепоту й пообіцяв, що виконає все, чого захоче вона, а як тільки почало світати, вихопився з обіймів дружини.

4. Міфологічна казка про Псіхею

© М.М. МАХНІЙ ПСИХОЛОГІЧНА ДУМКА СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ. — К.: Blox.ua, 2010

4. Міфологічна казка про Псіхею

Тут, на м’якій, порослій густою травою луці, Псіхея безтурботно відпочивала і, коли отямилась після жахливого переживання, солодко заснула. Підкріпившись удосталь сном, вона прокинулась в бадьорому настрої. Розглядається довкруг себе і бачить гай зі стрункими і високими деревами, бачить джерело з водою, прозорою, як кришталь. Якраз посеред гаю, неподалік від джерела, височіє палац, зведений не людськими руками, а божественним мистецтвом. При самому вході в нього ти переймаєшся враженням, що ця розкішна і світла оселя належить якомусь богові. Бо золоті колони підтримують високу стелю, майстерно виконану з цитрусового дерева й слонової кістки, всі стіни оздоблені срібним барельєфом із зображеннями диких звірів та свійських тварин, які, неначе живі, мчать прямо на прихожого. Безумовно, чудодієм була людина, або, вірніше, напівбог, який зумів дивовижною силою мистецтва перетворити таку масу срібла у звірів. Навіть підлога, вимощена дрібненькими дорогими камінцями, була розписана розмаїтими узорами. Ох, які щасливі, двічі й багато раз воістину щасливі ті, хто ходить по цих самоцвітах та інших коштовностях! Але й інші частини цього просторого палацу, що тягся уздовж і вшир далеко, неоціненні своєю дорогоцінністю. Стіни із суцільного золота сяють таким блиском, що, якби сонце перестало світити, палац мав би своє власне денне світло. Так само сяють покої, галереї, одвірки. Все оздоблення його відповідає величності будинку. Через те можна було подумати, що то великий Юпітер звелів побудувати собі ці чудесні хороми для зустрічі з людьми.

Джон Вільямс Вотерхаус «ПСІХЕЯ ЗАХОДИТЬ ДО САДУ КУПІДОНА»

Зачарована привабливою для ока місцевістю, Псіхея підходить ближче і, набравшись сміливості, переступає поріг палацу. Згодом, підштовхувана цікавістю й подивом, оглядає докладно це чудо-диво і в одній частині будинку помічає комору, побудовану з великим мистецтвом, повнісіньку скарбів. Немає, певно, у світі речі, якої б там не було. Проте, крім безмежного багатства, найбільш вражало те, що ця скарбниця світу всього не охоронялась ніяким засувом, ані замком, ані сторожем.

Поки Псіхея з великою насолодою розглядається по палаці, долітає до неї якийсь безтілесний голос і каже: — Чому, пані, дивуєшся таким скарбам? Усе це — твоє. Увійди в спальню, відпочинь від утоми на ложі, а якщо хочеш, то й викупайся. Ми, чиї голоси оце чуєш, твої слуги; тільки-но причепуришся, чекатиме на тебе царська учта.

Лука Джордано «НЕВИДИМІ ДУХИ ПРИСЛУГОВУЮТЬ ПСІХЕЇ»

Псіхея відчула себе щасливою, зазнавши божественної опіки. Вона послухалась поради таємничого голосу: спочатку сном, потім і купанням себе відсвіжила. Коли побачила поруч напівкруглий столик, здогадалася, що столовий прибор приготовлено для її обіду, і охоче зайняла місце за столиком. Ту ж мить починають подавати вина, солодкі, як нектар, та безліч різноманітних страв, причому ніхто не прислуговує, а все подається неначе подувом вітру. Нікого вона не бачить, чує тільки слова, які злинають із чиїхось уст, тільки чиїсь голоси слугували їй. Після розкішного обіду ввійшов Невидимий незнайомець і заспівав, а інший грав на кіфарі, якої також не було видно. Згодом до її слуху доноситься спів багатьох осіб і, хоч ніхто з людей не показується на очі, ясно було, що це хор.

3. Міфологічна казка про Псіхею

© М.М. МАХНІЙ ПСИХОЛОГІЧНА ДУМКА СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ. — К.: Blox.ua, 2010

3. Міфологічна казка про Псіхею

Але сувора необхідність змушує нещасну Псіхею скоритися небесним велінням і прийняти призначену покару. Коли, отже, серед глибокого суму відбувся обряд похоронного весілля, відправляється й похоронний похід, весь народ проводжає заплакану Псіхею — живу небіжчицю — не на весілля, а на похорон. І коли опечалені батько й мати, прибиті невимовним горем, вагаються з виконанням страхітливого злочину, сама дочка заохочує їх такими словами:

— Чому мучите ви свою нещасну старість безкінечним плачем? Навіщо частим риданням вкорочуєте собі своє дороге життя, яке скоріше належить мені, аніж вам? Навіщо зайвими сльозами спотворюєте лиця свої, які я так шаную? Чому раните мій зір, виплакуючи свої очі? Навіщо рвете сиве волосся? Навіщо груди свої, навіщо дорогі мені лона б’єте кулаками? Ось вам і прекрасна нагорода за мою несказанну красу! Вражені смертельними ударами згубних заздрощів, ви опам’ятались, коли вже запізно. Коли народи й племена віддавали мені божеські почесті, коли одностайно мене називали новою Венерою, саме тоді треба було сумувати, саме тоді потрібно було заливатись сльозами, тоді слід було оплакувати мене, немов померлу. Тепер я чую, тепер я бачу, моя згуба в тому, що названо мене Венерою. Тож ведіть, прошу вас, і залиште мене на скелі, яку доля мені призначила. Кваплюсь з’єднатися щасливим шлюбом, кваплюсь уздріти мого благородного чоловіка. Навіщо мені зволікати, навіщо відтягувати прихід того, хто народився на погибель світові всьому?

По цих словах дівчина замовкла і впевненою ходою приєдналася до врочистого походу юрби, яка її проводжала. Піднімаються на визначене урвище стрімкої гори, ведуть дівчину на її вершину і там залишають. Зоставивши біля неї весільні смолоскипи, якими освітлювали собі дорогу, погасили їх прощальними слізьми і з похнюпленими головами розійшлися. А нещасні батько й мати, у повному відчаї, замкнувшись у своєму домі, коротали свій вік у глухій темряві безконечної ночі. Тим часом Псіхея стояла на вершині гори у тривожному очікуванні, тремтячи від страху та гірко плачучи. Враз відчула вона, що ніжний подув лагідного Зефіра починає роздувати шату її, підносить легенько угору, спокійним повівом несе над схилом височенної скелі і, обережно спускаючи, садовить у глибокий видолинок на лоно порослої квітами луки.

Доменіко Рінальдо «ЗЕФІР ПЕРЕНОСИТЬ ПСІХЕЮ»

2. Міфологічна казка про Псіхею

© М.М. МАХНІЙ ПСИХОЛОГІЧНА ДУМКА СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ. — К.: Blox.ua, 2010

2. Міфологічна казка про Псіхею

Тим часом Псіхея, дарма, що несказанно вродлива, не має з цього ніякої користі. Всі милуються нею, всі в один голос хвалять її, але ніхто — ні цар, ні царевич, ні навіть простий собі чоловік — не залицяється до неї. Всі захоплюються її божественною красою, проте всі дивляться на неї як на майстерно виконану статую. Дві її старші сестри, хоч про їх буденну вроду ніхто ніколи й не згадував, вже давно були висватані за женихів царського роду й заживали собі родинного щастя. Псіхея ж — молода дівчина, неначе всіма забута вдова, сидить удома, оплакує в душевному сум’ятті свою гірку самотність, знемагає тілесно, ненавидить свою красу, яка всіх людей полонила.

Тоді нещасний батько бідолашної Дівчини, вбачаючи в цьому заздрість богів, але лякаючись їхнього гніву, звертається за порадою до стародавнього оракула мілетського бога і молитвами та жертвами благає у всемогутнього бога шлюбу і чоловіка для безталанної дівчини.

Лука Джордано «БАТЬКИ ПСІХЕЇ ПРОПОНУЮТЬ ЖЕРТВУ АПОЛОНУ»

Проте Аполон проголошує таке віщування:

Дівчині стати вели на тій скелі стрімкій, володарю,

Й не до весілля її — до похорон зодягни.

Не сподівайся дарма на звичайного, смертного зятя,

Буде чудовиськом він, змієм крилатим, страшним.

Крила розправивши, він над всіма нависає, жорстокий,

Рани наносить усім, палить нещадним вогнем.

Навіть Юпітер тремтить перед ним і боги невмирущі,

Ріки бояться його й темного Стіксу краї.

Почувши таку відповідь священного оракула, цар, ще недавно щасливий, повертається додому засмучений і зажурений і розтлумачує жінці зміст лиховісного віщування. Сум, ридання, зойки протягом багатьох днів панують у царській родині.

Тим часом невблаганно наближається день, призначений на виконання жахливого пророцтва. Вже й починаються приготування до похоронного весілля бідолашної дівчини, вже полум’я смолоскипів тьмяніє від сажі й попелу, вже звуки весільної флейти змінюються сумовитою мелодією, життєрадісні весільні гіменеї її завершуються скорботним голосінням, а молода витирає своєю шлюбною фатою сльози. Усе місто співчуває тяжкому горю знедоленої родини, і з уваги на біль громадян у країні оголошується всенародна жалоба.

Едвард Берн-Джонс «ВЕСІЛЛЯ ПСІХЕЇ»

1. Міфологічна казка про Псіхею

© М.М. МАХНІЙ ПСИХОЛОГІЧНА ДУМКА СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ. — К.: Blox.ua, 2010

1. Міфологічна казка про Псіхею

Жили-були в одній країні цар і цариця. Були в них три дочки — незвичайні красуні. Хоч як милувала око врода двох старших, все-таки можна було досить легко знайти слово, для того щоб похвалити її, а краса наймолодшої дочки була настільки незрівнянна, така неперевершена, що людська мова виявилась надто бідною, щоб гідно її описати, тим паче прославити. Отож багато місцевих громадян і сила-силенна чужинців, яких цілими юрмами приваблювала чутка про небачене чудо, завмирали від подиву, вражені несказанною її красою. Вони прикладали праву руку до губ та, поклавши вказівний палець на витягнутий великий, вшановували її, неначе богиню, релігійними почестями. І вже по найближчих містах та по сусідніх країнах рознеслась вість, що богиня, яку породила лазурова моря глибінь і виплекали піняві хвилі, перебуває в гущі людській, щедро і повсюдно дарує свою ласку, або ж ще раз із нового сімені небесних світил вже не море, а — земля привела на світ другу Венеру у цвіті дівочої, незайманої краси.

Лука Джордано «ВШАНУВАННЯ ПСІХЕЇ ЛЮДЬМИ»

Таке переконання з кожним днем поширювалось усе більше й більше. Така чутка розійшлась по близьких островах і переважній частині материка, одне слово, майже по всіх країнах. З усіх усюд припливали юрми людей, яких не лякали ні далека дорога, ні морська глибина, щоб тільки глянути на знамените диво віку.  Свята богині проходили непоміченими, храми занепали, обряди пішли в забуття, статуї стояли не увінчані, остиглий попіл вкривав опустілі жертовники. Люди б’ють поклони перед дівчиною, в її людських рисах обличчя шанують велич могутньої богині. Коли вона вранці виходить з дому, їй приносять жертви, на її честь влаштовують бенкети, щоб здобути прихильність відсутньої богині Венери. Коли ж вона проходить вулицями, її супроводить натовп, закидаючи квітами та вінками.

Це надмірне перенесення божеських почестей на смертну дівчину сильно стривожило серце справжньої Венери. Та, не тямлячи себе від обурення, гнівно трясучи головою, хвилюючись, так розмовляла сама з собою:

— Що ж це воно виходить? Невже я, предковічна мати природи, начало стихій, кормителька всесвіту, Венера, маю розділяти із смертною дівчиною почесті, що на них заслуговує лише божество? Ім’я моє, яке сяє на небі, обливається брудом земним! Невже я можу змиритися з тим, щоб самозванка користалася із спільних зі мною жертвоприношень, щоб смертна дівчина мала мою подобу?  Навіть великий Юпітер надав мені перевагу за виняткову красу мою перед чарівними суперницями-богинями! Та хто б вона не була, нехай передчасно не радіє привласненням моїх почестей! Вона ще жалкуватиме, що в неї надприродна краса!

І от Венера кличе до себе свого крилатого сина, зухвалого пустуна, який нахабною поведінкою нехтує суспільними порядками; озброєний стрілами й полум’ям, бігає вночі по чужих домівках, розлучаючи повсюдно подружжя, безкарно коїть нечесні вчинки, а доброго ані крихітки не робить. Ось його, непогамовного і свавільного, веде в те місто й показує навіч Псіхею (таке було ім’я дівчини), розповідає докладно про хід змагання на першість у красі і, зітхаючи та тремтячи від, обурення, каже йому:

— Благаю тебе теплом материнської любові, приємними ранами від стріл твоїх, солодкими опіками від твого смолоскипа, відомсти нещадно за свою матір. Суворо покарай зухвалу кралю і зроби для мене, одне-однісіньке, передусім ось що: хай ця дівчина запалає палким коханням до найбіднішого чоловіка, позбавленого всілякої честі, маєтку і навіть самої безпеки, до такого злидаря, якому рівного немає у світі.

Аньоло Бронзино «ВЕНЕРА, КУПІДОН І САТИР»

Після цих слів Венера довго й міцно цілує сина напіввідкритими вустами, потім опиняється на поблизькому виступі берега, омиваному морськими хвилями.

Лукрецій Кар: «Про природу речей»

© М.М. МАХНІЙ ПСИХОЛОГІЧНА ДУМКА СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ. — К.: Blox.ua, 2010

Лукрецій Кар: «Про природу речей«

Та припустім, що душі таки вигідно для проживання

Тіло собі завести, але як їй на це спромогтися?

Що не кажи тут, а тіл собі душі таки не будують.

Не прокрадається жодна душа й до готового тіла,

Бо не сплелися б так тонко вони, не творили б укупі

Цілість єдину, в якій і чуття виявляється спільне.

Врешті, чому кровожерним поривом одвіку відомий

Лев’ячий рід; чому лис — найпідступніший;

оленя прудкість —

Йде від батьків; чому страх підганя його —

батьківський спадок?

Ну і всі інші властивості й риси — чому від дитинства

В тілі створіння, у вдачі його проступають виразно?

Чи не тому так буває, що будь-яке сім’я, сімейство

Певний несе в собі дух, що росте лише з тілом у парі?

Смерті не знала б душа, щораз в інше вступаючи тіло,-

Звичаї різних істот без упину, безладно б мінялись:

Від рогоносного оленя часто тікали б собаки

 

В. Ермолаєва «ЛУКРЕЦІЙ КАР ВКАЗУЄ НА СОНЦЕ»

Навіть породи гірканської; трепетно в подувах вітру

Геть утікав би коршак, оддалік спостерігши голубку;

Люди безглузді були б, набиралися б розуму — звірі.

Тож помиляються ті, хто вважає, що, в інше ввійшовши

Тіло, змінившись сама, невмирущість душа зберігає:

Ні. Що міняється,- лад свій порушує, йде до загину.

Переміщаються й крихти душі, стають в іншім порядку,

Значить, порушують лад свій, руйнуються в цілому тілі,

Щоб і загинути з ним, як настане пора, всім, до решти.

Скажуть, можливо, що душі людей — у людські, не тваринні

Входять тіла, запитаю, однак: «А чому ж із розумних

Раптом дурними стають, чому жодне хлопча — не розважне

(Звісно ж, тому, що пов’язане з певним сімейством і сім’ям),

І не таке розторопне лоша, як дозрілі вже коні?»

«В тілі, дрібнім ще, дрібнішає й розум» — такий, певно, буде

Викрут останній. Але, якщо так, тоді все ж необхідно

Визнати смертність душі, адже в тілі змінилась настільки,

Що ні життя не згадає вчорашнього, ні відчування.

Втім, чи могла б вона, в силу вбиваючись не самотою —

Разом із тілом, на зрілість свою сподіватись квітучу,

Спільної не поділяючи з ним од народження долі?

Врешті, чому так поспішно втекти хоче з членів старечих?

Завжди-бо старість під тиском нового відходити мусить;

Так постають одні з одних, весь час обновляючись, речі.

Отже, ніхто не спускається в темний, безоднявий Тартар:

Для поколінь, що грядуть, мусить бути матерії вдосталь.

Підуть, одначе, й вони, звікувавши свій вік, за тобою.

Ти не один: покоління людей відійшли й відійдуть,

До й після тебе; вмирає одне, з нього родиться інше.

Переклад з латинської мови Андрія Содомори

Лукрецій Кар: «Про природу речей»

© М.М. МАХНІЙ ПСИХОЛОГІЧНА ДУМКА СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ. — К.: Blox.ua, 2010

Лукрецій Кар: «Про природу речей«

Рубенс «ЛУКРЕЦІЙ КАР»

Зрештою, ми відчуваємо й те, що душа не окремо —

З тілом росте водночас, розділяє з ним старості ношу.

От, як маля на ногах ще хитається, ще в нього тіло

Надто слабке, так і дух його, розум іще не дозрілі.

Потім, коли з нього муж виростає, з перебігом віку

Й думка міцніє, і дух поступово снаги набуває.

Далі, коли вже на старості літ розхитається тіло

Під наймогутнішим натиском часу, опустяться руки,-

Нидіє хист, і язик заплітається, й розум хиріє,

Все тоді йде нанівець, водночас тоді все пропадає.

Отже, не диво, що й наша душа, об останній годині,

Звіється з вітром, мов дим, що в небесній безодняві тане,

Бо, повторю, вона родиться з тілом, росте з ним у парі,

З ним же вбивається в вік і до схилу йде з ним одночасно.

Тут додамо ще: як тіло не раз облягають жахливі

Різні хвороби, як біль його часто діймає нестерпний,

Так і турботи, і туга, й страхи насідають на душу;

Тим-то й вона хоч-не-хоч мусить бути причетна до смерті.

Дух, окрім того, коли якась болість охоплює тіло,

Блудить не раз: божеволіє хворий і казна-що меле.

Часом у сон непробудний, глибокий важка летаргія

Втягує хворого. Никнуть тоді в нього очі та шия;

Тож і не чує гучних голосів, і впізнати не може

Тих, що його пробудити беруться, що, ставши довкола,

Зрошують рясно сльозами невтішними щоки, обличчя.

Ось чому визнати треба, що й дух наш на первісні тільця

Мусить розпастись, якщо проникає хвороба й у нього.

Так. Адже біль і недуга — майстри неминучої смерті;

В тім пересвідчились ми вже не раз, багатьох поховавши.

Врешті, чому, коли глибоко в нутрощі наші проникне

В’їдлива сила вина і по жилах вогнем розіллється,

Важчає тіло нараз, неслухняними робляться ноги,

Щось нерозбірливе меле язик, воложіє наш розум,

Плавають очі, а далі — зітхання, сварня, лихослів’я,

Крики зринають і все таке інше, сп’янінню супутнє.

Чим пояснити усе, як не тим, що в самім таки тілі

Буйна потуга вина має звичай розбурхувать душу?

Що ж може бути розбурханим, що піддається втручанню,

Те може будь-коли, хай-но причина поважніша зайде,

Вийти за грані життя, свого віку дочасно позбувшись.

Можна побачити: вхопить, бува, когось люта недуга,-

Й той на очах таки в нас, наче грім його раптом ударив,

Падає; з уст йому піна стікає, тремтить увесь, стогне,

Марить, судома всього його зводить, він дихає важко,

Нерівномірно; здригаючись, марно натруджує тіло.

Чи не тому, що, розшарпана болем, по всім його тілі

Піниться зрушена з місця душа, наче здиблене море

В час, коли буйні вітри завзялися його розметати?

Зойки зринають тоді, бо все тіло, усі його члени —

В лещатах болю й тому, що розбурхані голосу тільця

Роєм густим крізь уста вивергаються, вихід для себе,

Звичний знаходячи шлях,- так би мовити, биту дорогу.

Тьмариться розум, бо дух і душа, потрясіння зазнавши,

Мов каламутяться і, як пояснював я, роз’єднавшись,

Дробляться,- їх порозкидувать хоче ця ж сама отрута.

А як відступить причина хвороби і гостра волога,

Що роз’їдала та нищила тіло, у схов свій відійде,-

Хворий, хитаючись, пробує встати на ноги тремтливі,

Й тільки отримавши душу назад, він приходить до тями.

Тож, коли дух і душа, навіть будучи в нашому тілі,

Стільки страждань зазнають і так їх розшарпати може,

Як же, подумай, вони поза тілом могли б існувати,

В тій незахищеній хлані повітряній, на вітровінні?

 

Переклад з латинської мови Андрія Содомори

Лукрецій Кар: «Про природу речей»

© М.М. МАХНІЙ ПСИХОЛОГІЧНА ДУМКА СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ. — К.: Blox.ua, 2010

Лукрецій Кар: «Про природу речей«

Далі — про те, з чого складений дух наш, які в нього тільця

Як розташовані, хочу продовжити нині свій виклад.

Дух, саме з цього почну,- винятково тонкої природи,

3 тілець, на диво дрібних, він утворений; можеш у тому

Сам пересвідчитись легко, якщо не послабиш уваги.

Мабуть, ніщо не стається так швидко, як те, що наш розум

Сам собі щось і задумує, й до виконання береться.

Жодна з усіх тих речей, що їх маємо перед очима,

Руху такого стрімкого, як розум, як дух наш, не має.

Що ж виявляє рухливість подібну,- складатись повинно

З тілець настільки дрібних та округлих, що навіть легенький

Дотик чи поштовх великого може надать їм розгону.

Схильна до плину й вода, сколихни її — вже тобі ллється:

3 тілець округлих вона, які завжди готові котитись.

Мед, навпаки,- за своєю природою значно стійкіший:

Плин його важчий, якось неохоче, ліниво стікає,

Вся-бо сукупність матерії тут між собою тісніше

Зв’язана, саме тому, що начатки її не настільки

Круглі й гладкі, як начатки води, не настільки тендітні.

Так от і зерняток макових купа стрімка від легкого,

Ледве помітного подуву вся тобі вмить розпливеться,

І навпаки: цей же подув — ніщо проти купи колосся

Чи камінців. Тож висновуймо звідси: що менше й гладкіше

Будь-яке тіло, то більшу рухливість воно виявляє,

Ну а тіла, в котрих більша вага і шорсткіша поверхня,

Ті, навпаки, вирізняються більшою стійкістю завжди.

Тож, коли ми встановили, що дух винятково рухливий,-

Ще одне можемо твердження висунуть: він неодмінно

Складений з тілець дрібних, що й округлі, гладкі мусять бути.

Добре засвоївши те, чималу з того, друже мій любий,

Матимеш користь, не раз те знання тобі стане в пригоді.

Ще один доказ, наскільки тонка є тканина тієї

Речовини і як мало могла б вона в нашому тілі

Місця зайняти, якщо випадково б зібралась докупи:

Тільки-но смерті безжурної спокій огорне людину,

Тільки-но дух, а за ним і душа, легковійні, відійдуть,-

Жодної втрати, чи то у вазі, чи у вигляді тіла,

Не запримітиш: усе на місцях своїх смерть залишає,

Крім відчуттів і тепла, що живому єству притаманні.

В цілому, отже, душа з найдрібніших повинна складатись

Тілець, що містяться в жилах, у нервах, у плоті людини.

Тож, коли з органів, з членів усіх вона повністю вийде,

Зовнішні обриси тіла й тоді зостаються такими ж,

Як і були, не втрачає воно й на вазі ані крихти.

Переклад з латинської мови Андрія Содомори