Арістотель: Роздуми про дружбу з «Нікомахової етики»

© М.М. МАХНІЙ ПСИХОЛОГІЧНА ДУМКА СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ. — К.: Blox.ua, 2010

Арістотель: Роздуми про дружбу з «Нікомахової етики«

Оскільки існують три різновиди дружби, як було сказано на початку і при кожному різновиді друзями бувають як на основі рівності, так і на основі переваги (адже й однаково чеснотливі бувають друзями, і кращий з гіршим, а так само й ті, що дружать задля задоволення, і задля користі, дорівнюючи один одному у вигодах і відрізняючись один від одного за ними), остільки рівні за своєю рівністю повинні бути рівними і в почутті дружби, і в усьому іншому, а нерівні – віддавати друзям пропорційно перевагам друзів.

Цілком зрочуміло, що скарги й докори виникають виключно або ж головним чином при дружбі по користі. А будучи друзями задля доброчесності, роблять добро один одному (тому що це властиво і доброчесності, і дружбі); у тих же, хто змагається один з одним у цьому, не буває ані скарг, ні сварок: ніхто ж бо не гнівається на людину, яка відчуває дружбу і яка робить добро, але, з удячності, відплачують йому, роблячи добро в свою чергу. А хто робить добро з надлишком, досягаючи при цьому своїх прагнень, не скаржитиметься на друга, бо ж кожний прагне блага. Не часті скарги у тих, хто дружить задля задоволення; дійсно, обидва, коли вже вони насолоджуються спільним часопроводженням, одночасно отримують те, до чого прагнуть, і, скаржачись на того, кому він не подобається, людина би здавалася смішною: можна ж бо не проводити дні разом.

Зате дружба задля користі здатна викликати скарги; звертаючись один до одного за підтримкою, завжди потребують більшого, причому упевнені, що мають менше, ніж належить, і докоряють за те, що отримують не стільки, скільки слід, хоч вони цього гідні; але ті, що роблять добро, не здатні надавати підтримку в тій мірі, в якій мають потребу ті, що її приймають.

Але здається, що, подібно до того як і справедливе буває двох видів – одне неписане, а інше згідне з законом, – так і в дружбі задля користі є дружба на етичній і на законній основі. Таким чином, найбільше скарг виникає, коли зав’язали і розірвали дружбу, маючи на увазі не один і той же її вид.

Дружба задля користі на основі закону – це дружба на обумовлених умовах, причому або суто торгашеська – «із рук у руки», або ж більш вільна з точки зору строків, але по угоді «що за що».

У цій дружбі зобов’язання ясне і беззаперечне, відстрочка ж робиться no-дружбі. Тому-то де в кого такі випадки не підлягають судочинству, навпаки, вони впевнені, що, уклавши операцію на довір’ї, слід примиритися з наслідками.

Дружба ж задля користі на етичній основі існує не на обумовлених умовах, так що подарунок чи ще якусь люб’язність роблять як другові, однак чекають отримати у відповідь стільки ж або більше, немов не подарували, а позичили; і якщо при розірванні дружби положення буде не таке, як було при її зав’язанні, то будуть скаржитися. Це трапляється тому, що, хоча всі чи більшість і бажають прекрасного, вибір свій зупиняють все-таки на вигідному. Тим часом прекрасне саме по собі робити добро, а не робити його, щоб отримати добро у відповідь; що ж до прийняття благодіяння, то воно вигідне, а не прекрасне.

Отже, якщо є можливість, треба віддати назад вартість отриманого блага і тому, хто цього хоче, (бо не слід робити другом проти волі; навпаки, неначе помилившись з самого початку і прийнявши благодіяння, від кого було не слід, тобто не від друга і не від того, хто творить добро задля самого добра, облагодіяний має розірвати дружбу так, немов би вона на обумовлених умовах), і те, що й сама людина погодилася б повернути при можливості, а при неможливості навіть сам давач повернути б не вимагав. Отже, якщо є можливість, потрібно повертати отримане. І з самого початку слід уважно пильнувати, хто надає благодіяння і для чого, щоб або прийняти його на цих умовах, або не прийняти.

…Суперечності бувають і в дружбах, заснованих на перевазі: обидві ж бо сторони вимагають більшого, а коли це відбувається, дружба розривається. Дійсно, кращий упевнений, що йому належить мати більше, бо чеснотливому приділяється більше; так само й той, хто надає більше допомоги, адже кажуть, що некорисному не слід мати рівну частку, і що виходить повинність, а не дружба, якщо від дружби будуть отримувати не по вартості трудів. Вони думають, що, як при майнових взаєминах більше отримує той, хто зробив більший внесок, так має бути і в дружбі. А нужденний і нижчий за становищем вважає навпаки: нібито чеснотливому другові властиво надавати підтримку нужденним друзям, бо кажуть: у чому користь бути другом доброчесній чи впливовій людині, коли не будеш від цього нічого мати?

…У всіх різнорідних дружбах пропорційність прирівнює і зберігає дружбу, як і було сказано; так, при державній дружбі взуттьовик за сандалі по їх вартості отримує винагороду, і ткач також, і інші. У цих випадках напоготові загальна міра – монета, і з нею тому все співвідноситься, нею й вимірюється. А при любовній дружбі закоханий іноді скаржиться, що при надлишку дружби з його боку він не отримує дружби у відповідь, не маючи, бувало, при цьому нічого для дружньої приязні; коханий же часто скаржиться, що закоханий раніше обіцяв усе, а тепер нічого не виконує. Таке трапляється всякий раз, коли закоханий дружить з коханим задля задоволення, а коханий із закоханим задля користі, але обоє нічого з цього не отримують. Саме при дружбі задля цього всього її розірвають – це відбувається всякий раз, коли не отримують того, задля чого дружили, бо в цьому випадку люблять не самих друзів, а те, що в них є, воно ж, тим часом, непостійне; тому-то й дружби такі. Але дружба вдач, існуюча сама по собі, постійна, як і було сказано.

…Важке й питання про те, розривати чи ні дружні зв’язки з тими, що не залишаються незмінними. Можливо, немає нічого дивного в розірванні дружби з тими, хто нам друзі задля користі чи задоволення, коли ні того, ні іншого в них уже нема? – Друзями ж бо були цим останнім, а коли вони скінчилися, то цілком розумно не відчувати дружби. Одначе дорікатимуть, якщо, люблячи за користь або задоволення, удавали, що за вдачу. Саме це ми вже сказали на початку: більшість розбіжностей виникає поміж друзів тоді, коли вони є друзями не в тому значенні, в якому думають. Отже, коли людина помиляється і думає, що до неї відчувають дружбу за її вдачу, тоді як інший нічого подібного не робить, нехай винуватить самого себе; але коли вона обманулася удаванням іншого, то має право дорікати тому, хто обманув, причому навіть більше, ніж фальшивомонетнику, настільки, наскільки цінніше те, чого стосується підступність.

А коли людину прийматимуть, вважаючи її чеснотливою, а вона виявиться ницою і покаже це, то чи ж треба ще й відчувати дружбу до неї? Чи це неможливо, коли вже не все є предметом дружньої приязні, а тільки властиве благо? Підле ж і не є предметом дружньої приязні, і не повинно ним бути: не слід же ж ані бути другом підлоти, ні уподібнюватися поганому; сказано ж бо, що подібне – друг подібному. То чи ж слід у такому випадку розривати дружбу негайно, а чи, можливо, не з усіма, але з незцілимими у своїй ницості? Проте тим, у кого є можливість виправитися, слід сприяти настільки більше в їхній вдачі, аніж у статку, наскільки вона краща ніж майно і властивіша для дружби. Той, хто розриває дружбу з незцілиме ницим, не робить, здавалося б, нічого дивного, адже другом він був не такому; і ось, не спроможний врятувати друга, що змінився на гірше, він від нього відступається.

Якщо ж один залишається колишнім, а інший стає більш доброю людиною і починає набагато відрізнятися від першого доброчесністю, то чи слід йому бути другом? а чи це неможливо? При великому розходженні це стає особливо ясно – наприклад, у дружбах з дитинства: адже якщо один за напрямом думок залишається дитиною, а другий стає чоловіком у повній мірі, то як їм бути друзями, коли їм подобається не одне й те ж, і радіють і страждають вони через різне? Адже навіть ставлення один до одного у них не співпадатиме, а без цього, як ми бачили, не можна бути друзями: неможливо ж бо без того вести спільний спосіб життя. Про це вже було сказано.

Чи мусить, у такому випадку, ставлення до нього зовсім змінитися, так ніби він ніколи й не був другом? Ні, мабуть, слід зберігати пам’ять про минуле близьке знайомство, і, подібно до того, як друзям, на нашу думку, слід годити більше, ніж стороннім, так і колишнім друзям задля колишньої дружби слід приділяти щось у тих випадках, коли дружба була розірвана не через надмірну ницість.

Схоже на те, що вияви дружби до навколишніх, по яких і визначаються дружби, випливають із ставлення до самого себе. Адже другом вважають того, хто бажає блага і робить благо властиве чи уявне задля іншого, або того, хто бажає задля самого друга, щоб той був і жив; саме це відчувають матері до дітей, а з друзів – ті, що посварилися. А інші визнають другом того, хто проводить з іншим час і разом з ним на одному і тому ж зупиняє вибір або ж ділить з ним горе й радощі. І це все також насамперед буває в матерів. По одній з цих ознак і визначають дружбу. Кожна з цих ознак присутня у ставленні доброго до самого себе (а в інших – у тій мірі, в якій вони такими собі уявляються, адже, як вже було сказано, у кожному окремому випадку мірою є доброчесність і сам чеснотливий): він же ж бо знаходиться в згоді з самим собою і всією душею прагне одних і тих же речей. І бажає він для себе самого властивого блага і блага уявного, і здійснює це у вчинках (бо чеснотливому властиво вправлятися у благу), причому задля себе самого (а саме – задля мислячої частини душі, котра, як вважають, і становить самість кожного). І хоче, щоб жив і вцілів він сам, а передусім та його частина, завдяки якій він розумний. Адже «бути» – благо для доброчесної людини, а кожний бажає собі властивих благ; але ніхто не вибере для себе володіти хоча би й усім благом, якщо стане він при цьому іншим (а бог і володіє нині властивим благом), але тільки якщо він залишиться тим, хто є, – ким би він не був. Тим часом кожний – це, мабуть, його розуміюча частина, або передовсім вона. І такий доброчесний бажає провести час сам з собою, бо знаходить у цьому задоволення: адже й спогади про скоєне у нього приємні, і надії на майбутнє благі, а такі речі приносять задоволення. І видовищ вистачає для його думки. І горе, і задоволення він радше розділить із самим собою, тому що страждання йому заподіюють і задоволення приносять у всіх випадках одні й ті ж речі, а не щоразу інше: він же ж бо не знає каяття.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*