Арістотель: Роздуми про дружбу з «Нікомахової етики»

© М.М. МАХНІЙ ПСИХОЛОГІЧНА ДУМКА СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ. — К.: Blox.ua, 2010

Арістотель: Роздуми про дружбу з «Нікомахової етики«

…Доброзичливість схожа на дружнє ставлення, але це все ж таки не дружба: доброзичливість може бути й зверненою на незнайомих, і бути прихованою, а в дружбі це неможливо. І вище про це було сказано.

Але вона доброзичливість – це й не почуття дружньої приязні. Адже в ній немає ані напруження, ні прагнення, а ці останні є супутніми почуттю дружньої приязні. Крім того, почуття дружньої приязні зумовлене близьким знайомством, а доброзичливість може виникнути раптово, як, наприклад, до учасників змагань: люди стають доброзичливими до них і разом з ними бажають перемоги, однак ні в чому їм не сприятимуть; адже, як ми вже сказали, доброзичливими стають раптово і приязнь тут відчувають поверхово.

Таким чином, доброзичливість схожа на початок дружби, так само як задоволення від споглядання схоже на початок закоханості: ніхто ж бо не закохується, не відчувши спершу задоволення від зовнішності іншої людини; але хто насолоджується спогляданням людини, зовсім ще не закоханий; а» закоханий він тоді, коли за відсутності іншого сумує і жадає його присутності. А значить, не можна бути друзями, не ставши доброзичливими один до одного, але ті, хто доброзичливі, зовсім ще не дружать. Адже тим, до кого доброзичливі, бажають тільки властивих благ, але ні в чому їм не сприятимуть і не утруднятимуть себе задля них. Тому-то метафорично можна було б назвати це «бездіяльною дружбою», однак з часом і по досягненню близького знайомства народжується дружба, причому дружба не задля користі і не задля задоволення, оскільки не в цих випадках з’являється доброзичливість. Дійсно, облагодіяний відчуває доброзичливість за те, що він отримав, діючи тим самим справедливо; але, хто, бажаючи зробити для когось добру справу, має надію з допомогою цієї людини забезпечити собі достаток, то він, схоже, не до іншого доброзичливий, а радше до самого себе, так само як не друг той, хто шукає прихильності від іншого задля якоїсь користі собі.

У цілому ж, доброзичливість виникає завдяки доброчесності і своєрідній доброті, коли один уявиться іншому прекрасним або мужнім або яким-небудь таким, як це ми вже сказали щодо учасників змагань.

Однодумність також здається ознакою дружби. Саме тому однодумність не є схожістю думок: останнє ж бо може бути навіть у тих, хто один одного не знає; але про згідних між собою з якогось питання не кажуть, що вони думають однаково, наприклад, про небесні тіла (бо думати однаково про це не є ознакою дружби), а кажуть про однодумність у державах, коли громадяни згідні між собою щодо спільної вигоди, і свідомо обирають одне й те ж, і роблять те, що вирішили разом.

…Складне й питання, до кого слід почувати дружбу насамперед: до самого себе чи до когось іншого? Дійсно, тим, хто більше любить самого себе, ставлять це в провину і в посоромлення називають їх себелюбами, і вважається, що погана людина все робить задля себе, причому тим більше, чим вона гірша (так що скаржаться на неї за те, скажімо, що вона все робить тільки для себе, а не для іншого), добрий же здійснює вчинки в ім’я прекрасного і тим більше, чим він кращий, причому задля друга, а своїм нехтує.

Але конкретні справи не узгоджуються з цими міркуваннями, і це цілком зрозуміло. Дійсно, кажуть, що насамперед потрібно відчувати дружбу до того, хто є другом насамперед, а друг насамперед – той, хто, бажаючи комусь блага властивого, бажає їх задля самої тієї людини, навіть якщо ніхто про це не дізнається. Тим часом це властиво людині передовсім у її відношенні до себе, так само як і все інше, по чому визначають друга; було адже сказано, що всі вияви дружби у відношенні до самого себе розповсюджуються на відношення до інших. І всі приказки в цьому згідні, як то: «одна душа», і «у друзів все спільне», і «рівність – це дружність», і «коліно ближче до гомілки», бо все це, звичайно, присутнє у відношенні до себе самого насамперед, тому що й другом бувають насамперед самому собі і до себе самого насамперед потрібно відчувати дружню приязнь.

Звичайно, важко вирішити, за ким треба піти, коли вже обидва судження викликають довір’я.

Так що слід, очевидно, розібрати такі судження і визначити, наскільки і в якому значенні кожне з них істинне.

Якщо ж ми збагнемо, яке значення кожне з них вкладає в поняття «себелюбства», то все, очевидно, стан ясно.

Таким чином ті, що вводять це поняття для осуду, називають себелюбами тих, що приділяють собі більшу частку в майні, почестях і тілесних задоволеннях, а саме до цього прагне більшість людей і в цьому вони ревні, неначебто це найвищі блага: недаремно ж бо за них змагаються. Хто в таких речах своєкорисливий, той годить потягам і взагалі пристрастям, а також нерозумній частині душі; одначе такою й є більшість людей. Так що походження цієї назви – «себелюб» – зумовлене тим, що більшість погана і, отже, «себелюбів» у вказаному значенні слова справедливо гудять. Тому-то й цілком зрозуміло, чому більшість зазвичай називає себелюбами тих, хто приділяє самим собі те, що ми назвали вище: адже коли хтось завжди ревний у тому, щоб передовсім самому здійснювати вчинки справедливі, розважливі чи якісь з тих, що так чи інакше відповідають доброчесності, і взагалі завжди залишає за собою етичну красу, то ніхто не скаже, що він «себелюбний», і не гудитиме його.

А саме такого й можна було б прийняти в більшій мірі за «себелюба», бо він приділяє собі найпрекрасніші та найбільші блага і годить найголовнішому в собі, у всьому йому підкоряючись; і як держава та всяке інше утворення – це насамперед її найголовніша частина, так і людина; виходить, що себелюбом є насамперед людина, яка любить цю частину себе і годить їй. Крім того, поміркованим і непоміркованим називають у залежності від того, чи бере верх у ньому розум, чи ні, як нібито кожний і є цим розумом. А ще вважається, що вчинки здійснюють самі та самохітне, коли здійснюють їх за участю судження. Абсолютно ясно, таким чином, що кожний є цією своєю частиною або передовсім нею, а також що добрий особливо її любить. Ось чому він буде себелюбом по перевазі, але іншого роду, ніж гудимий себелюб, причому відрізнятиметься від нього настільки, наскільки відрізняється життя по розміркуванню від життя по пристрасті, а прагнення до етично прекрасного – від прагнення до того, що вважається корисним. Тому всі визнають і хвалять тих, хто відзначається старанністю в прекрасних вчинках, а якби всі змагалися в прекрасному і напружували свої сили, щоб здійснювати найпрекрасніші вчинки, тоді в суспільстві було би все, що належить, а в кожної окремої особи були б найбільші з благ, коли вже доброчесність є саме таким благом.

Отже, чеснотливому слід бути себелюбом (адже, здійснюючи прекрасні вчинки, він і сам отримає користь і допоможе іншим), а ницому не слід: він же ж бо, піддаючись поганим пристрастям, принесе шкоду і собі, і навколишнім. Дійсно, у ницого не узгоджується те, що належить йому робити, з тим, що він робить, а добрий, що належить, те й робить; адже всякий ум обирає для себе найкраще, а добрий підкоряється уму.

…При успіхах чи в нещастях потрібніші друзі? – Адже шукають друзів в обох випадках, тому що невдахи потребують підтримки, а удачливі – близьких людей, яким робитимуть добро, бо вони бажають робити добро. Таким чином, необхідніша дружба при невдачах, тому що в цьому випадку потрібні корисні друзі, а прекрасніша – при успіхах, чому й друзів тоді шукають добрих, розуміючи, що більше заслуговує на обрання таким виявляти благодіяння і з такими провести час.

Уже сама присутність друзів приносить задоволення і при успіхах, і в нещастях. Страждання ж бо полегшуються, коли друзі розділяють наше горе. Тому-то й можна, мабуть, задати питання: чи знімають вони, немов тягар, з нас горе, чи відбувається не це, а їхня присутність приносить задоволення і усвідомлення того, що вони розділяють наше горе, зменшує страждання? Питання про те, з цієї причини чи з якоїсь іншої приходить полегшення, відкладемо; очевидно, принаймні, що відбувається саме те, що сказано.

Схоже, однак, що присутність друзів, коли у нас горе, – це якась суміш задоволення і страждання. Уже бачити друзів – задоволення, особливо для невдахи, і це стає своєрідною підтримкою в стражданнях (адже друг, якщо уміє бути люб’язним, і виглядом своїм, і мовою приносить утіху, тому що він знає вдачу друга: що йому приносить задоволення а що – страждання). З іншого боку, відчуття, що друг страждає через наші власні невдачі, примушує страждати, тому що всякий уникає бути для друзів винуватцем страждань. Саме тому мужні люди за своєю природою остерігаються співчуття друзів до них самих, і якщо тільки вони не схильні до безжурності, то страждань, які вони викликають у друзів, не переносять і взагалі не допускають до себе співплакальників, тому що й самі аж ніяк не плакальники; і подібні їм чоловіки радіють тим, хто ридає разом з ними, і почувають до них дружбу як до друзів і таких, що ділять з ними горе. Ясно, що в усіх випадках наслідувати треба кращому.

Присутність же при успіхах друзів означає проведений із задоволенням час і усвідомлення того, що друзі отримують задоволення від наших власних благ. Тому, напевно, і вважається, що при успіхах слід привітно кликати до себе друзів (адже бути благодійним прекрасно), а при нещастях – баритися з цим. Дійсно, свої нещастя передавати іншому слід якомога менше, звідки й приказка: «Досить, що я нещасний». Закликати до себе друзів передовсім треба тоді, коли їм випадає, трохи обтяживши себе, надати нам велику допомогу.

А приходити, навпаки, пристойно, мабуть, до того, у кого невдачі, без заклику і ревно (другові ж бо властиво робити добро, і насамперед тим, хто відчуває потребу, притому тоді, коли на нього не розраховували: у цьому для обох більше прекрасного і задоволення); і в разі успіху сприяти слід ревно (бо й тоді є потреба у друзях), а в прийнятті благодіянь – виявляти неквапливість: негарно ж бо запопадливо приймати допомогу.

Прославитися ж неприємним за те, що відхиляєш допомогу, очевидно, слід остерігатися – іноді ж бо й таке буває.

Таким чином, присутність друзів у всіх випадках заслуговує, очевидно, обрання.

Чи ж не правда, подібно до того як споглядання коханого є для закоханих наймилішим і вони надають перевагу цьому почуттю перед усім іншим, тому що кохання існує й виникає насамперед завдяки ньому, так і для друзів найбільш бажаним є жити спільно? Адже дружба – це спільність, і, як ставляться до себе самого, так і до друга; а оскільки почуття власного буття заслуговує обрання, то й почуття буття друга – також; тим часом діяльний вияв цього почуття виникає при житті спільно, так що друзі, звичайно, тягнуться до нього. І чим би не було для кожної окремої людини буття, і задля чого б вона не обирала життя, живучи, вона хоче провести час з друзями. Ось чому одні бенкетують разом, інші грають у кості, треті займаються гімнастикою, полюванням або філософією: кожний проводить свої дні з друзями саме в тих заняттях, які він любить понад усе в житті, тому що, бажаючи жити спільно з друзями, люди роблять те і в тому беруть участь, у чому й мислять собі життя спільно.

Таким чином, у поганих дружба псується (адже, хиткі в своїх устоях, вони зв’язуються з поганими і стають зіпсованими, уподібнюючись один одному); а дружба добрих навіть зростає від спілкування, адже прийнято вважати, що такі друзі стають кращими завдяки впливу один на одного і виправленню один одного; вони, звичайно, запозичують один в одного те, що їм подобається, звідки вислів: «Від добрих добро».

Переклад з давньогрецької Віктора Ставнюка

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*