Лукрецій Кар: «Про природу речей»

© М.М. МАХНІЙ ПСИХОЛОГІЧНА ДУМКА СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ. — К.: Blox.ua, 2010

Лукрецій Кар: «Про природу речей«

Рубенс «ЛУКРЕЦІЙ КАР»

Зрештою, ми відчуваємо й те, що душа не окремо —

З тілом росте водночас, розділяє з ним старості ношу.

От, як маля на ногах ще хитається, ще в нього тіло

Надто слабке, так і дух його, розум іще не дозрілі.

Потім, коли з нього муж виростає, з перебігом віку

Й думка міцніє, і дух поступово снаги набуває.

Далі, коли вже на старості літ розхитається тіло

Під наймогутнішим натиском часу, опустяться руки,-

Нидіє хист, і язик заплітається, й розум хиріє,

Все тоді йде нанівець, водночас тоді все пропадає.

Отже, не диво, що й наша душа, об останній годині,

Звіється з вітром, мов дим, що в небесній безодняві тане,

Бо, повторю, вона родиться з тілом, росте з ним у парі,

З ним же вбивається в вік і до схилу йде з ним одночасно.

Тут додамо ще: як тіло не раз облягають жахливі

Різні хвороби, як біль його часто діймає нестерпний,

Так і турботи, і туга, й страхи насідають на душу;

Тим-то й вона хоч-не-хоч мусить бути причетна до смерті.

Дух, окрім того, коли якась болість охоплює тіло,

Блудить не раз: божеволіє хворий і казна-що меле.

Часом у сон непробудний, глибокий важка летаргія

Втягує хворого. Никнуть тоді в нього очі та шия;

Тож і не чує гучних голосів, і впізнати не може

Тих, що його пробудити беруться, що, ставши довкола,

Зрошують рясно сльозами невтішними щоки, обличчя.

Ось чому визнати треба, що й дух наш на первісні тільця

Мусить розпастись, якщо проникає хвороба й у нього.

Так. Адже біль і недуга — майстри неминучої смерті;

В тім пересвідчились ми вже не раз, багатьох поховавши.

Врешті, чому, коли глибоко в нутрощі наші проникне

В’їдлива сила вина і по жилах вогнем розіллється,

Важчає тіло нараз, неслухняними робляться ноги,

Щось нерозбірливе меле язик, воложіє наш розум,

Плавають очі, а далі — зітхання, сварня, лихослів’я,

Крики зринають і все таке інше, сп’янінню супутнє.

Чим пояснити усе, як не тим, що в самім таки тілі

Буйна потуга вина має звичай розбурхувать душу?

Що ж може бути розбурханим, що піддається втручанню,

Те може будь-коли, хай-но причина поважніша зайде,

Вийти за грані життя, свого віку дочасно позбувшись.

Можна побачити: вхопить, бува, когось люта недуга,-

Й той на очах таки в нас, наче грім його раптом ударив,

Падає; з уст йому піна стікає, тремтить увесь, стогне,

Марить, судома всього його зводить, він дихає важко,

Нерівномірно; здригаючись, марно натруджує тіло.

Чи не тому, що, розшарпана болем, по всім його тілі

Піниться зрушена з місця душа, наче здиблене море

В час, коли буйні вітри завзялися його розметати?

Зойки зринають тоді, бо все тіло, усі його члени —

В лещатах болю й тому, що розбурхані голосу тільця

Роєм густим крізь уста вивергаються, вихід для себе,

Звичний знаходячи шлях,- так би мовити, биту дорогу.

Тьмариться розум, бо дух і душа, потрясіння зазнавши,

Мов каламутяться і, як пояснював я, роз’єднавшись,

Дробляться,- їх порозкидувать хоче ця ж сама отрута.

А як відступить причина хвороби і гостра волога,

Що роз’їдала та нищила тіло, у схов свій відійде,-

Хворий, хитаючись, пробує встати на ноги тремтливі,

Й тільки отримавши душу назад, він приходить до тями.

Тож, коли дух і душа, навіть будучи в нашому тілі,

Стільки страждань зазнають і так їх розшарпати може,

Як же, подумай, вони поза тілом могли б існувати,

В тій незахищеній хлані повітряній, на вітровінні?

 

Переклад з латинської мови Андрія Содомори

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*