Лукрецій Кар: «Про природу речей»

© М.М. МАХНІЙ ПСИХОЛОГІЧНА ДУМКА СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ. — К.: Blox.ua, 2010

Лукрецій Кар: «Про природу речей«

Та припустім, що душі таки вигідно для проживання

Тіло собі завести, але як їй на це спромогтися?

Що не кажи тут, а тіл собі душі таки не будують.

Не прокрадається жодна душа й до готового тіла,

Бо не сплелися б так тонко вони, не творили б укупі

Цілість єдину, в якій і чуття виявляється спільне.

Врешті, чому кровожерним поривом одвіку відомий

Лев’ячий рід; чому лис — найпідступніший;

оленя прудкість —

Йде від батьків; чому страх підганя його —

батьківський спадок?

Ну і всі інші властивості й риси — чому від дитинства

В тілі створіння, у вдачі його проступають виразно?

Чи не тому так буває, що будь-яке сім’я, сімейство

Певний несе в собі дух, що росте лише з тілом у парі?

Смерті не знала б душа, щораз в інше вступаючи тіло,-

Звичаї різних істот без упину, безладно б мінялись:

Від рогоносного оленя часто тікали б собаки

 

В. Ермолаєва «ЛУКРЕЦІЙ КАР ВКАЗУЄ НА СОНЦЕ»

Навіть породи гірканської; трепетно в подувах вітру

Геть утікав би коршак, оддалік спостерігши голубку;

Люди безглузді були б, набиралися б розуму — звірі.

Тож помиляються ті, хто вважає, що, в інше ввійшовши

Тіло, змінившись сама, невмирущість душа зберігає:

Ні. Що міняється,- лад свій порушує, йде до загину.

Переміщаються й крихти душі, стають в іншім порядку,

Значить, порушують лад свій, руйнуються в цілому тілі,

Щоб і загинути з ним, як настане пора, всім, до решти.

Скажуть, можливо, що душі людей — у людські, не тваринні

Входять тіла, запитаю, однак: «А чому ж із розумних

Раптом дурними стають, чому жодне хлопча — не розважне

(Звісно ж, тому, що пов’язане з певним сімейством і сім’ям),

І не таке розторопне лоша, як дозрілі вже коні?»

«В тілі, дрібнім ще, дрібнішає й розум» — такий, певно, буде

Викрут останній. Але, якщо так, тоді все ж необхідно

Визнати смертність душі, адже в тілі змінилась настільки,

Що ні життя не згадає вчорашнього, ні відчування.

Втім, чи могла б вона, в силу вбиваючись не самотою —

Разом із тілом, на зрілість свою сподіватись квітучу,

Спільної не поділяючи з ним од народження долі?

Врешті, чому так поспішно втекти хоче з членів старечих?

Завжди-бо старість під тиском нового відходити мусить;

Так постають одні з одних, весь час обновляючись, речі.

Отже, ніхто не спускається в темний, безоднявий Тартар:

Для поколінь, що грядуть, мусить бути матерії вдосталь.

Підуть, одначе, й вони, звікувавши свій вік, за тобою.

Ти не один: покоління людей відійшли й відійдуть,

До й після тебе; вмирає одне, з нього родиться інше.

Переклад з латинської мови Андрія Содомори

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*