Післяарістотелівський період античної психології: кіренаїки та епікурейці

© М.М. МАХНІЙ ПСИХОЛОГІЧНА ДУМКА СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ. — К.: Blox.ua, 2010

Кіренська школа

Арістіпп

Засновник цієї школи Арістіпп з Кірени (бл. 435–360 до н.е.) захищав позиції насолоди від життя, так званого «гедонізму». Він учив, що наші відчуття є лише продуктом зустрічі рухів того, хто сприймає, і того, що сприймається. Закони людської діяльності слід виводити переважно з їхнього суб’єктивного компоненту. Відчуття залежить від руху. Якщо рух поміркований, виникає почуття задоволення, грубий і навальний – незадоволення. Слабкий і непримітний рух не дає ні задоволення, ні страждання. З цих трьох станів задоволення – єдино бажане. Оскільки хороше збігається з приємним, погане – з неприємним, через ці сигнали природа вказує, що слід робити для того, щоб процеси в нашому організмі відбувалися нормально. Звідки випливає вище положення етики кіренської школи: всі вчинки повинні мати основну мету – дати якомога більше задоволення, насолоди.

Для людини має бути байдужим, які саме вчинки дають насолоду, адже будь-яка насолода є благом. Слід уникати насолод, які отримують ціною значних страждань. Кіренаїки не зводили насолоду тільки до нижчих форм тілесного стану. Розсудливість або філософія мусить визначати, до якої насолоди слід спрямовувати свою дію, як користуватися життєвими благами. Арістипп радив насолоджуватися життям за всіх можливих умов, володіючи собою і своїми відношеннями до інших людей. Ця гедонічна форма мотивації мала тенденцію до раціоналізованого виправдання потягу до насолоди

Епікурейська школа була створена Епікуром (341–270 до н.е.) в Афінах на порозі III ст. до н.е. і мала прихильників до кінця елліністичного періоду. Від атомістів Епікур перейняв матеріалістичні і механістичні ідеї, а від кіренаїків – гедоністичну етику.

Епікур

Найбільшу складність для матеріалістичної системи становило пояснення психічних явищ. Епікур був переконаний, що душа, як дійсна і діяльна, мусить бути тілесна. Він розумів її мовби якийсь колоїд, мов рідку матерію, розведену по всьому тілу на подобу тепла. Душа і тіло є двома матеріями, двома родами атомів, що перебувають у взаємовпливі. Душа, як усе тілесне, перебуває в русі, а наслідком її руху є життя й свідомість; враження є перемінами, що їх здійснюють у душі діючі на неї зовнішні предмети. Відчуттями людина сприймає комплекси атомів, що злітають з речей, і будує їх образи – відбитки чуттєвих вражень, що зостаються в пам’яті і служать для передбачення майбутнього досвіду. Такі відбитки – завбачення (пролепсіс) розпізнаються і оцінюються на істинність у горизонті почуттів «насолоди« і «страждання« .

Різнорідності психічних функцій Епікур не вмів витлумачити інакше, ніж припускаючи, що душа складається з різних матерій, що одна матерія є причиною спокою, друга – руху, третя –тепла, яке підтримує життя, четверта, найвитонченіша – психічних дій.

Душа – складна тілесна система, отже вона знищенна, зі смертю кінчається її існування. Віра у безсмертя є оманою. Отже – безпідставним є острах смерті, оце джерело неспокою, а тому й людських нещасть. «Смерть нас ні в чому не обходить, бо зло і добро є тільки там, де можна щось відчувати чуттями, а смерть є кінцем чуттєвого відчування». Той, хто це зрозуміє, позбудеться страху перед смертю, переконається, що перед ним немає нескінченних перспектив страждання, а зосередивши свої зусилля на дочасному житті, єдиному, яке нам дане, вмітиме відповідно його використати і досягти щастя, для якого безсмертя не потрібне.

Школа Епікура була принципово відкрита для всіх – рабів і вільних, чоловіків і жінок, навіть гетер. У ній не демонстрували рафінованого інтелектуалізму, скоріше – навчали мудрості земного життя. Загальними засадами школи були такі:

— світ доступний розумові і піддається осмисленню;

— у світі є місце для щастя;

— для досягнення щастя і спокою людина не потребує нічого, окрім себе;

для цього їй не потрібні держава, знатність, багатство і навіть боги, оскільки вона є самодостатньою істотою.

Є чотири речі, гадав Епікур, що роблять людину нещасливою, чотири острахи: 1) перед неспроможністю досягти щастя, 2) перед стражданням, 3) перед богами, 4) перед смертю. Розроблена ним філософсько-психологічна концепція мала на меті вилікувати ці острахи і забезпечити людям душевний спокій.

Радість, яка є єдиним добром, здобути легко, якщо тільки людина живе розумно. Їж мало, аби вберегтись від нестравлення; пий мало, щоб не мучитись від похмілля; уникай політики, любощів і всякої бурхливої активності; не давай Долі заручників, одружившись і народивши дітей. Найбезпечніша з насолод від спілкування з іншими – це, на його думку, дружба. «Статеві зносини, – заявляє філософ, – ще нікому не принесли добра, і то велике щастя, коли вони не завдали шкоди». У духовному житті необхідно думати радше про насолоди, ніж про біль. Фізичний біль – це, звичайно, велике лихо, але гострий біль триває недовго, а тривалий можна терпіти завдяки розумовій дисципліні та звичці думати, всупереч йому, про речі приємні. Зрештою, не страждання насправді докучає людям, а страх перед стражданням. Богів нема чого боятися, бо вони не втручаються до людського життя. Смерть же як найбільше зло анітрохи нас не дотикає, адже «поки є ми, немає смерті, а відколи є смерть, немає нас».

Епікур наголошував, що істинна насолода – це відсутність тілесного страждання (апонія) та безтурботність душі (атараксія). «Говорячи про задоволення як життєву мету, – зазначає філософ, – ми не орієнтуємось на ненажер і лінивців, легковажних пустунів і плутів, які не розуміють нашого вчення. Ми говоримо і вказуємо на відсутність тілесного страждання і душевного неспокою. Це не безперервні святкування, не нудьга юних дів, не все те, чим спокушує нас щедрий стіл, а тверезе обговорення і осмислення останніх причин кожного акту вибору або відмови, яке розвінчує всі фальшиві мотиви, від яких походять усі душевні болі».

Тілесні страждання бувають від незадоволених бажань і від хвороб. Бажання Епікур поділяє на три групи: 1) природні і необхідні (голод, спрага, втома); 2) природні, але не необхідні (вишукана їжа, напої, дорогий одяг); 3) неприродні і не необхідні ( розкіш, влада, слава). Якщо задоволення перших приводить до апонії і атараксії, то другі і треті є ненаситними і занурюють душу в небезпечні хвилювання.

Учні славили Епікура як першого, хто пізнав, що людина щаслива не завдяки сприятливим умовам, що щастя криється не в умовах, а в самій людині. Нема вищих сил, які б займалися її долею, ніхто їй не перешкодить, але ніхто й не допоможе – вона полишена на себе і виключно сама відповідає за своє щастя.

Саме у дедалі більшому акцентуванні уваги на проблемі життєвої долі особистості, виборі цього шляху та неухильному дотриманні прийнятих принципів полягає істотна відмінність психології за часів римського панування від давньогрецької.

Грецька психологія класичного періоду розглядала місце людини у світі і мала основною метою знайти спів­відношення великого і малого світів. Римська психологія, яка розвивалась у період найгостріших зламів суспільного життя з його економічною та ідеологічною стороною, при цьому здійснювався перехід від рабовласницької формації до феодальної, мала своїм предметом людську долю в цілому. Суспільні потрясіння стали особистісним надбанням. Як людина мусить вчиняти, щоб збудувати свій життєвий шлях у відповідь на суспільні потрясіння, – питання, яке стало домінуючим у стародавній психології. Ціцерон, як засновник цього психологічного руху, дав йому великий поштовх. Сенека, Плутарх, Епіктет, Марк Аврелій розробляли це питання, вносячи нові нюанси в його постановку.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*

Післяарістотелівський період античної психології: кінізм

© Махній М.М., Скок М.А., 2009

Кінічна школа

Антісфен

Її засновник – Антісфен (бл. 450–360 до н.е.), хоча більш відомим став його учень Діоген з Синопа, який, звівши свої потреби до елементарного мінімуму, вирішив жити так, як живуть собаки, і за це його прозвали «кінік», що означає – «собака».

Він відкидав усі загальновизнані умовності – чи то в релігії, чи то в одежі чи то в поводженні, чи то в житті, чи то в їжі, чи то в пристойності.

Звідси походить сучасний термін «цинізм» – нігілістичне ставлення до культурних і моральних цінностей.

Учення Діогена все ж таки аж ніяк не було «цинічним» у нашому сучасному розумінні — якраз навпаки. Він шукав чесноти й моральної свободи у визволенні від жадань: будьте байдужі до тих матеріальних благ, якими може обдарувати вас доля, і ви звільнитеся від страху.

Кініки доводили, що легко можна обходитись без матеріальної власності, що щасливим можна бути, задовольняючись простою їжею. Але вони не спонукали зрікатися всіх вигод цього світу, а тільки ставитися до них більш-менш байдуже.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *