Післяарістотелівський період античної психології: стоїцизм

© М.М. МАХНІЙ ПСИХОЛОГІЧНА ДУМКА СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ. — К.: Blox.ua, 2010

Післяарістотелівський період античної психології

Післяарістотелівський період розвитку античної психології охоплює стоїцизм, скептицизм, кінічну, кіренську та епікурейську школи. Психологія цього періоду етична за сво­їм основним характером.

Стоїчна школа

Зенон

Стоїцизм (назва походить від слова «стоя» – портик в Афінах, де виникла ця школа) заснував у 300 р. до. н. є. Зенон (бл. 333 – 262 до н. є.) з Кітіона (о. Кіпр). У світі панує провидіння (пронойя), вчать стоїки, і немає можливості протистояти цьому. Щодо окремої людини – це невблаганна необхідність, «фатум», «доля». Вона може здаватись доброю, може – злою. Але від неї нікуди не дінешся, оскільки об’єктивно вона є, і є такою, якою має бути. Вона – сам Логос космосу, його нездоланний закон. Від нього, як від своєї долі, не втече жодна річ, навіть сам Космос. Людина цілком залежна від усього, що діється у зовнішньому світі, природі. Проте слід уважно вивчати природу та її необхідність. І хоча це і не завадить діянню необхідності, проте дасть змогу, знаючи необхідність, добровільно підкорятися останній. Звичайно, твердять стоїки, і мудрець, і невіглас підкоряються фатуму, однак «мудрого доля веде, дурного ж волочить».

Головним джерелом вад і бід людини стоїки вважали афекти, тобто надмірні потяги, які переходять міру, чи потяги, які не підкоряються Логосу. Мудрість допомагає стриму­вати афекти, що виникають у невігласа від зіткнення з невідомими йому діяннями необхідності. Логос, розум людини, служить спочатку тваринним потягам, але потім відкриває в собі вищу природу, яку він прагне вдосконалити. Той бік людської істоти, в якій діють тваринні потяги – лише матерія, користуючись якою, як засобом для спілкування з матеріальним світом, людина може діяти як істота духовна, розумна. Для стримуван­ня афектів слід виробити в собі чотири чесноти: розсудливість, невибагливість, справедливість, мужність. Тільки таким чином досягається ідеальний, згідно з вченням стоїків, спосіб ставлення до світу – «апатія» (безпристрасність). Істинні блага – лише ті, які корисні для вищих цілей. Задоволення, здоров`я, багатство – не істинні блага, а страждання, хвороба, бідність – не істинне зло. Всім цим речам можна знайти як хороше, так і погане застосування. Справа в нашому відношенні до всього цього і в тій необхідній меті до якої спрямований весь всесвіт.

Стоїки чи не найбільшою мірою реалізують типове для античності тілесне розуміння світу. Тілесними є Космос, людина, її чесноти і пороки, благо та істина. Тіло всесвіту, як і тіло людини, складається з пасивної матерії та активної форми, невід’ємних одна від іншої. Будова людини відповідає будові космосу. Людина складається з тіла і душі, яка є фрагментом божественного духу-логосу. Як і космічна душа, вона цілком тілесна, тобто є вогонь і пневма. У цьому смислі людська душа також цілком повторює космічну: вона просякає всі пори матеріального тіла, перетрворюючи його в живий організм, даючи йому дихання життя, відповідаючи за всі його функції.

За вченням стоїків джерелом людського пізнання є чуттєві уявлення (відчуття). Але поряд з істинними, існують і оманливі чуттєві уявлення. Як відрізнити істинне від оманливого? Перевірка кожного окремого уявлення проводиться розумом. На відміну від божественного розуму, людський не є досконалим: він може помилятись. Чуттєве сприйняття саме по собі ще не є науковим знанням, а лише його джерелом. Істинна ознака наукового знання – його логічна доказовість.

Душа розвивається шляхом сприйняттів, отриманих з органів чуття, в душі поступово виникає система понять, або логос. Душа, спочатку тваринна, в процесі свого розвитку стає розумною душею. Після того, як вона залишає тіло, наступне її існування залежить від ступеня «тонусу» (досконалості), якого вона досягла під час свого перебування в тілі. Проте, найбільш досконала душа не може існувати вічно: при світовій пожежі вона повертається в божественну субстанцію. Під час наступного «вічного повернення» до нового етапу буття, душа знову входить в потік розвитку, не пам`ятаючи при цьому попереднього життя.

Римськи стоїки доповнили вчення про двоїсту будову людини. Поряд з тілом і душею вони поставили інтелект (нус). Він бо знаходиться зовні душі і є самостійною реальністю, відносно незалежною від тіла і душі. Нус як третя частина людини виступає Демоном людської істоти, становить її справжнє «Я». Він безкомпромісно критикує і осуджує погані вчинки, дає енергетичні імпульси для достойного життя.

Метою життя у світі стоїки вважали щастя. Воно, на їхню думку, полягає у послідовному втіленні людиною своєї власної природи, закладеної Богом і долею. Щастя – це безумовне прийняття долі, тобто присвоєння власного буття, це – відсторонення від усього, що йому загрожує, це – примирення зі самим собою і з усіма іншими. Жити за природою означає жити в гармонії зі собою, зберігаючи та актуалізуючи розумне (інтелектуальне ) начало.

Висуваючи ідеї самодостатності мудреця, стоїки показують його зв’язок з великим світовим цілим, з усіма людьми. Мудрець мусить діяти на користь такого цілого. Усі люди рівноправні, підкоряються одному й тому самому закону природи і розуму. Умови співжиття – справедливість і любов до людей. Високу оцінку дістала дружба, хоч вона, начебто, і несумісна з ідеєю самодостатності мудреця.

Усі люди мають право на співчуття, повагу. Навіть до ворогів слід виявляти милосердя, лагідність, підтримку, що особливо підкреслювали стоїки римського часу. Ці риси вчення стоїцизму стали суттєвим джерелом для виникнення і поширення християнства.

У безумовному підкоренні зако­нам, у покірливості долі полягає смисл поведінки людини. Стоїки допускали добровільну смерть як вияв моральної свободи. Мудрець доводив цим, що й до самого життя він ставиться як до байдужої речі. За стародавнім пе­реказом, Зенон, Клеанф, Ератосфен, Антипатр, Сенека та інші стоїки покінчили життя самогубством.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*