Психологія Платона: бог в нас самих

© М.М. МАХНІЙ ПСИХОЛОГІЧНА ДУМКА СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ. — К.: Blox.ua, 2010

Психологія Платона: бог в нас самих

Свого нового учня, кремезного й дужого, Сократ назвав Платоном (427 – 347 до н. є.). (Платон – буквально ши­рокий, огрядний). Прізвисько прижилося.

Пошуки сутності буття Платон розпочав із дослідження прекрасного, краси. В своїх творах він пояснює, що предметом його дослідження є не те що лише буває прекрасним, а те, що прекрасне саме по собі, тобто сутність прекрасного. Іншими словами, він задає собі питання: чи існує прекрасне саме по собі, окремо від конкретних речей, чи існує ідея прекрасного, яка робить прекрасним все, до чого лише торкається? Від роздумів про сутність прекрасного він дійшов до висновку, що «ідея», «вид» існують об`єктивно, в самій реальності.

Отже, істинно сущими є, за Платоном, ідеї. Матерія – це лише відбиття і вичерпання ідеї, принцип часткового функціонування ідеї. Якщо б не було ідеї – не могло бути і матерії. Ідея різко протиставляється її чуттєвим подобам і відображенням в світі речей, які ми сприймаємо. Але чуттєві речі – те ж відображення ідей. До царини ідей належать, перш за все, ідеї вищих цінностей (ідеї блага, істини, прекрасного, справедливого), по-друге, ідеї фізичних явищ (вогонь, спокій, рух, колір, звук), по-третє, існують ідеї окремих різновидів істот (тварина, людина). Існують навіть ідеї предметів (стіл, ліжко, дерево). Філософ також дійшов висновку, що душа людини нематеріальна і за своєю природою є нічим іншим, як «ідеєю» – безсмертною духовною сутністю, що тільки на час земного життя вона з’єднується з тілом, існуючи до цього в наднебесному «світі ідей». За Платоном, істинне знання є лише результатом «пригадування душі» про світ ідей, який вона споглядала до свого земного втілення.

Пояснення душі як нематеріальної привело до гострого протиставлення її тілу:

— душа і тіло, хоч вони і поєднані в людині, існують взаємонезалежно;

душа – досконаліша від тіла. Людина – це душа, що володіє тілом.

душа, на протилежність тілу, – безсмертна.

В людині Платон виокремлював три частини душі: розумну, чуттєву і посередницю між ними, імпульсивну. Але душі, як гадав філософ, перебувають не тільки в органічних тілах. Передусім душі мають планети. Це звучить як казка: фактично ж, то було застосування поняття душі в широкому значенні, як енергії руху і життя.

Отже, за вченням Платона, кожна душа безсмертна. Але людські душі мають подвійне існування – у смертному земному тілі і поза ним. Складаються вони з трьох частин: розумна частина (гегемон), яка є аналогом космічного розуму, розміщується в недовершеній порівняно з ідеально-округлим Космосом сфері людської голови; пристрасна, героїчна, піднесено-честолюбна – у серці; похітливо-чуттєва (сріблолюбна) – у животі. Кожна з частин душі прагне переважити інші, чим схиляє людину до певної життєвої стратегії, зрештою – до певного соціального становища. У діалозі «Держава» Платон розподіляє людей на три класи – тих, у кого переважає чуттєва частина (хлібороби, ремісники, купці), тих, у кого домінує воля і героїчний обов’язок (воїни, охоронці), тих у кого розвинутий розум і розуміння справедливості (мудреці-філософи, правителі). У діалозі «Тімей» він ототожнює людську душу з її зіркою, яка у «Федрі» зображена крилатою колісницею, запряженою двома конями і керованою візником. Візник – це розум; перший кінь, який рветься до небес, – обов’язок і героїчні пристрасті; другий кінь – похітлива чуттєвість, яка тягне вниз. Візникові належить співрозмірювати пориви коней. Якщо це вда­ється, душа летить небесами, періодично з’єднуючись з богами, споглядаючи «долину правди», збагачуючись її одкровеннями. Але це – важка справа. Кінь похоті – наша друга натура – без упину тягне вниз. Тому душі втрачають крила і падають на землю, потрапляючи зі світу істинного життя в могилу земного тіла, у світ тіней.

Доля душі після смерті тіла висловлена Платоном у вигляді різних міфів і утворює вельми складну картину. Якщо душі вели спосіб життя, виключно пов’язаний з тілами, пристрастями, жаданнями і насолодою, із смертю вони не зможуть повністю відділитися від тілесного, вони зрослись з останнім. Ці душі бродяжать якийсь час, боячись Аїда, кружляючи навкруги могил, подібно фантомам, поки, захоплені бажанням тілесного, не з’єднаються знову з тілами як людськими, так і тваринними, відповідно до морального рівня попереднього життя. Ті ж душі, що жили за законами чесноти (в житейському, нефілософському значенні), утілюються в тілах покірливих і товариських тварин або ж в тілах цілком гідних людей. Але, завіряє Платон, високе плем’я Богів неприступне душам, некультивованим філософією і що не очистили своє тіло повністю, але доступно лише тим, хто полюбив мудрість.

Разом з тим в «Державі» Платон говорить про два типи реінкарнації душі, помітно відмінні від першої. Душі кількісно обмежені, і якщо кожна з них отримає в іншому світі своє вічне покарання або винагороду, то в один прекрасний момент на землі не виявиться жодної з них. Із цієї очевидної причини Платон вважає, що надземна відплата за одне прожите життя повинна мати певну тривалість. Оскільки одне земне життя триває максимально сто років, Платон, зачарований піфагорійською містикою числа 10, вважає, що позаземне життя повинне мати тривалість вдесятеро більшу, ніж земна – 10×100, тобто тисячу літ. Для душ, обтяжених непоправними злочинами, покарання не має межі. Загалом, пройшовши цей 1000-річний цикл, душі повинні повернутися і утілитися знов.

Закинута до земного світу, душа тьмяно марить спогадами про минуле перебування в небесах. Її гнітять пута зем­ного тіла – її могильного склепу або тюрми. Вона прагне втекти від світу. Паліативним засобом для цього є «друга навігація» – метафізичне сходження вгору, від тіней до їхніх узагальнених прообразів. Таке сходження Платон (діалог «Федон») називає тренуванням у смерті, маючи на увазі розумове осмислення шляхів виходу зі склепу земного тіла і переходу до справжнього життя в «Долині правди».

Із вищеназваним «тренінгом» пов’язується діалектика Платона. У так званих сократичних діалогах Платон роз­робляє діалектичну методологію сходження вгору від повсякденних думок до узагальнених понять про справжню правду. Першою сходинкою тут є досягнення поміркованості у своїй похітливо-чуттєвій сфері. Другою – досягнення мужності. Третьою – муд­рість, до якої веде не лише умогляд, а й любов.

Ерос, за Платоном, подібний до людської душі – він сам розривається між піднесено-небесним і похітливо-низьким. Але діалектику еротичної любові тре­ба пройти, рухаючись від жадоби прекрасних тіл через закоханість у душі, до прагнення мудрості (Софії), справедливості, блага, прекрасного.

Платон розглядав стать як результат утрати андрогінної цілісності. Він спробував пояснити походження та природу чоловічої та жіночої статі через легенду про андрогінів у діалозі «Бенкет». Чоловіча стать, за Платоном, походить від Сонця, жіноча – від Землі, а їх єдність – від Місяця. Місяць відтак – це єдність двох начал. Андрогіни, сильні своєю єдністю, посягали на владу богів. Тоді Зевс придумав покарання, яке б позбавило їх сили. Він наказав розрізати навпіл і половинки розсіяти по світу. Тепер половинки шукають одна одну, прагнуть до єдності.

Пла­тонічна любов – жива діалектика духовного самовдосконалення, місток, який з’єднує тілесне з духовно-піднесеним. У діалозі «Бенкет, або бесіда про любов» з’ясовується природа Еросу як всепроникаючого зв’язку, як орга­нізовуючої творчої сили. Всі живі істоти своїм виникненням, існуванням зобов’язані премудрості Ероса.

Властивий всьому існуючому, Ерос панує над світом людей і над світом богів. Це пристрасть, потяг до гармонії цілого. Цей потяг первісний, а пізнання – вторинне. Любов панує не в одних тільки душах людей, де вона має за мету – красу, а зустрічається в усіх створіннях землі. Бог цей великий і гідний подиву, його влада поширюється над речами божественними і людськими. Він спрямовує мистецтво лікування, встановлює згоду між елементами тіла, керує гімнастикою, землеробством, музикою.

Природа Ероса суперечлива, такою виявляється і природа пристрасті. Це жадоба вищого блаженства у змиканні з прекрасним, добром, щастям і божественним світом ідей. Ерос тому слід тлумачити насамперед як потяг до безсмертя (фізичного і духовного) на основі творчої діяльності.

Виходячи з тотожності гармонії та справедливості, Платон ставив питання, за яких умов можлива досконала, гармонійна держава?

Відповідь, яку він пропонує, полягає ось у чому: по-перше, держава буде справедливою і гармонійною, якщо будуватиметься відповідно до впорядкованої структури людської душі; по-друге, якщо відповідатиме тривимірній структурі космосу. В ній мають мирно співпрацювати три вищезгадані соціальні групи: правителі, у яких переважає розумна частина душі, воїни, в душах яких домінує воля і відданість обов’язку, землероби, ремісники та купці з домінантною чуттєвістю і сріблолюбством.

Але гармонійна єдність трьох соціальних груп в ідеальній державі не утворюється автоматично. Величезну увагу приділяє Платон описові засобів її творення – освіти і виховання, спрямованих на формування влас­тивих кожній групі чеснот. Нижчий клас не потребує особливої освіти, він практичним шляхом засвоює ремесла і формує в собі доброчестя по­міркованості. Воїни навчаються гімнастики і музики, зрощуючи хороб­рість. Кандидати в правителі, відібрані з усіх груп, вивчають арифмети­ку, геометрію, астрономію і музику, займаються спортом, довгий час ви­вчають філософію. Доброчестя, яке вони мають зростити, – мудрість.

Загальною для усіх груп доброчесністю є справедливість – не що інше як гармонія, яка суміщає і співрозмірює перші три типи чеснот. Здійснює цю гармонію кожен з громадян і будь-який з класів, розуміючи своє місце і виконуючи свою справу найкраще згідно з природою і законом, в силу яких вони покликані до цієї справи.

Психологія Платона: бог в нас самих: 2 комментария

Комментарии запрещены.