Психологія Упанішад: у пошуках універсального «Я»

© М.М. МАХНІЙ ПСИХОЛОГІЧНА ДУМКА СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ. — К.: Blox.ua, 2010

Психологія Упанішад: у пошуках універсального «Я«

Пояснення змісту священного знання дають Упанішади (букв.: «сидіти поруч, біля ніг вчителя, одержуючи повчання») – таємниче вчення, філософські частини Вед. Найавторитетніші Упанішади – стародавні, часом створення яких вважають ІХ–VІ ст. до н.е.

Центром роздумів в Упанішадах стає обмірковування питань про призначення людини, спосіб її життя і характер психіки, її пізнавальні здібності, норми поведінки тощо.

Найбільш загальна ідея Упанішад – пізнати єдність брахмана і атмана, світової та індивідуальної душі, стати на шлях визволення (мокша). У «Катха–Упанішадах» переважно розглядаються моральні ідеали людини. «Прашна-Упанішади» тлумачать проблему походження світу. «Мандук’я-Упанішади» присвячені безпосередньо психології. Проте її питання лежать в основі кожного міркування про смисл, характер і опору буття.

В Упанішадах вперше здійснено спробу, не заперечуючи історично більш ранні міфологічні уявлення, пояснити світ на поняттєвому рівні. Високий рівень раціоналізації та антропоморфна спрямованість реалізувалися у вченні про знання, яке здобувається шляхом медитації і носить містичний характер. Якщо залишити осторонь містику, то можна констатувати застосування методу інтроспекції (самоспостереження).

В Упанішадах вперше здійснено спробу абстрактно-логічного осмислення світогляду в поняттях «брахман» – єдина абсолютна реальність та «атман» – суб’єктивне духовне начало, душа.

Сутність світу – в тотожності брахману та атману, що розкривається на різних рівнях. Якщо атман є тіло, то брахман – Космос. Якщо атман є життєве «Я», душа, то брахман – космічна душа; якщо атман– інтелектуальне «Я», самосвідомість, то брахман – шивана (всевидячий володар світу), на рівні інтелектуального «Я» брахман і атман зливаються воєдино. А оскільки брахман є і безкінечна самосвідомість, і вище блаженство, то саме тут лежить шлях до спасіння душі. Необхідно досягти цієї єдності і тим самим звільнитися від сансари.

Сам брахман є абсолютне начало і кінець: усе, що в світі є, виникає з нього і повертається в нього. Але брахман не є світ, сам по собі брахман не визначається, бо лежить поза часом і простором, поза кількістю і якістю, а осягається особливого роду інтуїцією.

Однак мудреці Упанішад ще не були здатні створити струнку філософську концепцію. Їх побудови містять велику частку міфологічної спадщини, що починає трансформуватися у релігію.

Поруч з брахманом співіснує Брахма – персоніфікований бог-творець, який є новою формою існування ранньоведичного Праджапаті. Атман щоразу ототожнюється з Пурушою, який, окрім свого традиційного значення – пралюдини, набув значення якогось суб’єктивного начала, з притаманною властивістю одушевляти все живе.

Мудреці Упанішад, висунувши ідеї духовного шляху спасіння, мали включити до нього реальну практику ритуально-релігійних дій. Цікаво, що вже існував соціальний носій цього шляху – аскет-пустельник, але не можна було ображати і інших людей. Підсумком стала цікава концепція подвійного кругообігу душі: є шлях предків і шлях богів. Той, хто йде першим шляхом, роблячи жертвопринесення, досягає світу предків і через простір досягає місяця – «того світу», проте це ще не кінцева зупинка – через деякий час душа повертається в «цей світ», а тут на неї чекає «подяка»: праведній людині – лоно брахмана або кшатрія, неправедній – лоно свині або собаки.

Якщо людське життя, припускають стародавні індійські мислителі, завершувалось би смертю, то всі прагнення досягти максимуму житейських благ зазнали б цілковитої невдачі; вони поглибили б страждання перед наступаючим небуттям. Моральні ідеали підносяться над життям і смертю, чим свідчать про безсмертя душі.

Упанішади, маючи значний вплив на розвиток давньоіндійської філософськопсихологічної думки, стали джерелом ідей для різноманітних шкіл і напрямків, особливо веданти, санкх’ї, йоги, міманси, почасти буддизму.

Веданта (одна з найдавніших шкіл староіндійської філософії), орієнтуючись на Упанішади, вважала, що світ складається з безособового світового духу – брахмана. Індивідуальна людська душа, хоч і є безсмертною, набагато поступається перед світовим духом щодо ступеня своєї досконалості внаслідок занадто тісного зв’язку з тілом, який виявляється в підпорядкуванні цієї душі (атмана) законові необхідності (карма). Прив’язаність атмана до тіла змушує душу щоразу після смерті переселятися в інше тіло. Потік таких «перевтілень» (сансара) триває нескінченно довго, аж доки людині не вдасться повністю звільнитися від повсякденних життєвих турбот. Саме тоді настає «звільнення», яке означає злиття душі з брахманом, ототожнення з ним.

Шлях до спасіння лежав через осягнення брахману, що можливе через відмову від віддяки (насамперед від матеріальної) та оволодіння шістьма якостями: спокоєм духу, помірністю, відстороненістю, терпінням, зосередженістю, вірою. Шлях до спасіння відкритий всім двічі народженим, якщо вони будуть прагнути до звільнення душі, але щонайлегше це зробити тим, хто належить до варни (станової групи) брахманів (вищої касти в Індії).

Готового рецепту – як це зробити? – у священних текстах немає, отож досягти цього стану тільки дотриманням ритуальних норм неможливо, хоча цей етап також необхідний. Оскільки атман, як чисту свідомість, раціонально годі виразити, то повернення душі до своїх засад можливе лише через досягнення якогось умонастрою, коли всі психічні характеристики особистості будуть сприйматися як зовнішні стосовно свідомості. Тоді «майя» (омана, ілюзія) зовнішнього світу згортається і атман зливається з брахманом.

Згідно зі вченням школи санкх’ї (початок формування VІ–V ст. до н.е.) в основі буття лежать дві реальності: пракриті (об’єктивний світ) та пуруша (чиста свідомість). Сам термін «санкх’я« означає вирахування, обдумування. Він близький до слов’янського «любов до мудрості«, і не випадково, що санкх’я називає себе “школою мистецтва думати”.

Пракриті (або непроявлене) містить у собі три кінцеві причини світу – гуни, які проявляються і в матеріальній, і в психоматеріальній дійсності. Саттва – відповідно в «освітленні» і в «радості»; раджас – в «активності» і в «стражданні»; тамас – в «перешкоді» і в «байдужості». Еволюція Космосу циклічна. Період спокою, коли гуни перебувають у рівновазі, змінюється процесом утворення підвалин буття (таттва), з яких виникають усі предмети та явища дійсності. Порушником рівноваги гун є пуруша. Домінування саттви породжує махат – «інтелект», який своєю чергою є причиною появлення аханкару (цей термін можна перекласти як «самосвідомість», «усвідомлення своєї індивідуальності»). Якщо починає переважати тамас, аханкара породжує 5 танматр – об’єктивні сприйняття: звуки, смаки, запахи, зорові форми та стикання. Якщо саттва – виникають 11 індрій — здатностей сприйняття та дії: слух, смак, нюх, зір, дотик, мова, ходіння, праця, випорожнення, розмноження та розум (манас). Потім танматри слугують джерелом 5 матеріальних праелементів: простору, вітру, вогню, води та землі. Всього виникає 23 підвалини буття, з комбінацій яких складається весь світ. Ці підвалини вторинні стосовно пракриті, тому мають такі властивості: невічні, причинове обумовлені, незводимі одна до одної, їхні дії обмежені заданими функціями тощо.

Гносеологія санкх’я органічно відповідає її онтології. Пізнання є процесом взаємодії індрій та манасу, аханкари та махату, через який знання досягає пуруші. Нематеріальність пуруші потребує особливого механізму включення його до процесу пізнання. Він здійснюється за допомогою «тонкого» тіла (лінга), яке складається з 18 ідеальних підвалин. «Тонке» тіло, поєднуючись з п’ятьма праелементами, утворює «грубе» тіло, котре своєю чергою має 14 форм існування: вісім «божественних» родів, один людський, чотири тваринних і один – нерухомих тіл.

Онтологія та гносеологія санкх’ї послуговує обгрунтуванням особливого шляху «звільнення», метою якого є позбавлення від страждань. Страждання людині завдають: вона сама, інші люди та надприродні істоти. Щоб позбутися їх, мало дотримуватися старовинних обрядів, слухатися учителя, подавати милостиню і т. ін., тому що основною причиною страждань є особливий вид людського незнання: неусвідомлення істинної природи власного «Я». Тому, відповідно до санкх’ї, пріоритетним напрямом у пошуках шляхів звільнення є інтелектуальні зусилля для правильного пізнання світу та людини. Ця особливість свідчить про раціоналізм санкх’ї та зв’язок її з натурфілософськими школами. Філософія санкх’ї увійшла до теоретичного обгрунтування індуїзму, вона мала вплив і на буддизм, а також на індійське природознавство, особливо на медицину, політику та естетику.

Пізнаючи причини страждань, людина поступово від втілення до втілення вчиться не робити поганого і так пересилює погану карму. Послуговуючись своїм тілом як колісницею, на якій здійснюється шлях через самсару і яку вона покидає, досягнувши кінцевої мети – звільнення, людина досягає свободи, усвідомлюючи, що всі перипетії «об’єктивного світу» її не стосуються, вона стає віль­ною. Доброчесна людина чи повна вона пороків, але, пізнаючи, вона виби­рається із крайнощів важкоздоланого моря пристрастей і смерті. Душа носиться від одного жит­тя до іншого, як актор, що змінює і ролі, і вбрання. Заслуги і гріхи ведуть її володіннями самсари від Бога до билинки, вверх і вниз. Таким чином усе, що здається приналежністю душі і її сутністю, є лише частиною при­родного процесу.

Душа – спокійна споглядальниця усіх цих рухів і процесів, вона – не­змінне світло, чистий дух. Вона схильна помилятись, схильна впадати в оману незнання, сприймаючи себе громадянкою одного світу – світу при­роди. Звідси всі страждання. Лише пізнання, на якому наголошує санкх’я, є силою, котра звільнює від страждань. Пізнання відкриває природу і тут же закриває її для душі. «Подібно танцівниці, яка припинила танець, продемонструвавши його публіці, так і природа перериває свою діяльність, відкрившись душі», – читаємо в «Санкх’я-каріка «.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*