Теофраст про характер

© М.М. МАХНІЙ ПСИХОЛОГІЧНА ДУМКА СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ. — К.: Blox.ua, 2010

Теофраст про характер

До праці Арістотеля про фізіогноміку примикає твір його послідовника Теофраста (бл. 370 – 285 до н. є.) під назвою «Характери».

Герої Теофраста – жителі Афін. Опис їхніх типів зосереджується тільки на негативних рисах. Відсутні типи чесних людей, а також характери жінок. Автор дивується тому факту, що, незважаючи на одноманітність клімату Еллади і принципову єдність у вихованні, звичаї і вчинки еллінів різняться досить сильно. Для дослідження характерів Теофраст використовує певний метод: спочатку він визначає сутність, наприклад, лицемірства, потім малює картину дій і вчинків лицеміра і, нарешті, відповідно до своєї мети намагається дати чітке уявлення про суттєві ознаки аналізованих характерів.

Принципове визначення характерів, за Теофрастом, ще наближається до тлумачення цього терміну за його лінгвістичним змістом, проте тут уже з’являються загальні психологічні риси, пов’язані з домінуючими вчинками певного людського типу. Лицемір – не щирий на словах і на ділі. Підлесник плазує перед відомою особою. Балакун веде тривалу і пустопорожню розмову. Селюк – людина, яка зневажає пристойності. В такому ж дусі Теофраст визначає балакуна, пліткаря, нахабу, «святу простоту», причіпливого, неуважного, відлюдного, марновірця, недовірливого, неохайного, скнару, боягуза та ін.

Юртрель «ТЕОФРАСТ» Парк Версальського палацу

Характеристика марновірця як сукупність його типових учинків може мати значення навіть як матеріал для історичної психології, що розкриває психологію людини певного часу. Теофраст пов’язує марновірство насамперед із віруванням у демонічні сили. «На свято келихів марновірний вимиє руки, окропить себе з усіх боків святою водою і ходить протягом дня з лавровим листом у роті. Перебіжить йому дорогу тхі він приросте до місця, доки не вис­кочить інший або доки не кине через дорогу три камені Проходить повз статуї богів на перехрестях доріг – він плисне на них маслом зі своєї склянки, впаде на коліна і потім благоговійно віддаляється. Прогризе у нього миша лантух з мукою – він вирушить до знахаря з питанням, як йому вчиняти. Порадить той віддати зашити лантух швецеві – він не послухає, а повернеться до себе і принесе умилостивну жертву… Почує він на своєму шляху совиний крик – він дрижить, шепоче: «Афіно, помилуй» – і піде далі. Він не сяде на могилу, не наблизиться до мертвяка або породіллі: краще не осквернюся, ду­має він. На четвертий і сьомий день місяця він змушує своїх домашніх кип’ятити вино, сам піде, накупить міртових гілок, ладану, жертвених коржів, повернеться додому і протягом дня прикрашає вінками статую Гермафродіта. Присниться йому сон – він побуває і у тлумача снів, і у віщуна, і в авгура за порадою, якому богу або богині йому слід молитися. Він щомісяця відвідує з дружиною орфічні таїнства, а якщо в неї немає часу – з годувальницею і дітьми. Він уперто купається в морі. Якщо він побачить одного з тих, хто стовбичить на перехрестях з часниковим вінком, – він вимиє голову і запросить жрекинь очистити його морською цибулею і кров’ю цуценяти; побачить боже­вільного або припадочного – плюва­тиме собі на груди».

Показавши типові вчинки марновірця, Теофраст формує в читача інтуїтивне сприймання образу даного характеру, але ще не дає чіткого наукового його пояснення. Разом із тим Теофраст відшукує типову ситуацію та розкриває необхідність, вимушеність низки вчинків, що випливають із даного характеру.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*