10. Міфологічна казка про Псіхею

© М.М. МАХНІЙ ПСИХОЛОГІЧНА ДУМКА СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ. — К.: Blox.ua, 2010

10. Міфологічна казка про Псіхею

У той час, як Псіхея в невтомних пошуках Купідона обходить світ увесь, він лежить на ложі в своєї матері і стогне з болю від опіку, спричиненого лампою. Тоді чайка, білосніжна пташка, яка крилами торкається хвиль морських, раптом пірнає у вир океану. Там відшукує Венеру, яка собі купалась і хлюпалась у воді, і геть про все доповідає: як синок її обпікся, а тепер сикає від дошкульного болю, що йому рана завдає, і навіть не знає, чи й видужає, а тим часом всі народи ремствують і нарікають, взагалі погана слава пішла про родину Венери: мовляв, обоє десь запропали, синок у якихось горах любов крутить, а вона сама тільки й знає купатися. Через те немає вже ніде ні пристрастей, ні краси, ні чар, на світі панує безладдя, дикість і гидота, зникли подружні шлюби, дружба, любов дітей до батьків, їх замінили гидка розбещеність і гірка відраза від осоружних зв’язків. Всякої всячини балаклива і добре-таки пронозлива пташка нащебетала у вуха Венери, паплюжачи незаплямоване ім’я її сина. А Венера в скаженій люті як не скрикне:

— Ага! Видно, мій милий синочок підшукав собі якусь подружку! Отож скажи, моя вірна служнице, як звати ту, котра зуміла закрутити голову шляхетному й сором’язливому хлопцеві? Видно, це хтось із породи німф, або одна з Ор, або якась з числа Муз чи Грацій, моїх помічниць?

— Не вгавала говірка пташка й далі торохтіла невгамовно:

— Точно не знаю, володарко моя, але, здається, ім’я в дівчини, в яку він напропале закохався, Псіхея.

— Тут обурена Венера голосно вигукнула:

— Невже він справді полюбив Псіхею, мою суперницю у красі, яка намагається відняти в мене назву прекрасної? Напевне, цей шалапут ще, чого доброго, вважає мене звідницею, бо ж він пізнав це дівчисько на мою вимогу.

Евелін де Морган «ВЕНЕРА І КУПІДОН»

З такими наріканнями Венера квапливо виринає з морських глибин і одразу ж простує до своєї золотої спальні. Коли там знайшла, як їй і було повідомлено, хворого сина, вже від дверей накинулась на нього з лайкою:

Аллесандро Аллорі «ВЕНЕРА І КУПІДОН»

— Хіба ж це гарно? Хіба твоя поведінка личить нашому походженню і твоїй скромності? Чому ти топчеш настанови своєї матері і володарки? Замість того, щоб покарати ганебною пристрастю мою неприятельку, ти, шмаркач, береш передчасно її в свої розв’язні обійми, очевидно, для того, щоб я погодилася взяти в невістки ту, котру ненавиджу. Якщо, неробо й гидкий баламуте, думаєш, що тільки ти один можеш продовжувати рід наш, а я за віком уже безплідна, то ти помиляєшся. Я ще народжу іншого сина, набагато кращого від тебе, або, щоб ти дошкульніше відчув зневагу, візьму та й усиновлю кого-небудь із слуг моїх і йому передам оці крила і смолоскип, і лук, і стріли, і взагалі все спорядження, яке я тобі дала не для такого вжитку. Знай, що з достатків твого батька ніскілечки не було витрачено на оцей твій лаштунок.

Що й казати, ти змалку був погано вихований, спритний в руках, старших віком завжди зневажливо штовхав, навіть свою матір щодня роздягаєш і раниш, за ніщо маєш мене, немов якусь вдову, ба навіть не боїшся свого вітчима, хороброго і славного воїна! Хіба ж це не правда? Уже стало в тебе звичкою постачати йому частенько наложниць, щоб мені насолити. І ось тепер я тебе провчу, ти пошкодуєш, що вдавався до оцих своїх витівок, боком тобі вилізе той твій шлюб! Куди мені дітися? В який спосіб приборкати оцього пройдисвіта? Невже мені звернутись по допомогу до моєї неприятельки — Скромності, яку я частенько ображала через розбещеність цього хлопчиська? Але щоб розмовляти з неотесаною й неохайною бабою? — ох, від однієї лише думки про це мене вже судомить. Ну що ж, не слід нехтувати втішною помстою, звідки б вона не приходила. Так, так, саме до неї, а ні до кого іншого треба мені звернутися. Вона дасть порядного прочухана шибайголові, зніме з нього сагайдак, забере стріли, відв’яже тятиву й погасить смолоскип, а саме тіло приборкає швидкодіючими засобами. Тільки тоді я відчую полегшу від образи, коли Скромність поголить його пишні кучері, яким я часто-густо власноруч надавала золотого блиску, і обріже крила, які я на своєму лоні скроплювала вологою нектару.

Так вона мовила і, хряснувши дверима, вийшла, роздратована й люта. Незабаром зустрічає вона Цереру, і Юнону. Вони, побачивши похмуре лице в Венери, запитують, чому насуплені брови затьмарюють красу її променистих очей. На це вона відповідає:

— Ви вчасно нагодилися, може, дасте якусь полегшу моєму зболілому серцю? Докладіть, будь ласка, зусиль і розшукайте блудницю Псіхею, яка. десь вештається. До ваших вух дійшли вже, певне, голосні плітки про мою родину й вибрики мого сина, не достойного бути ним.

— Тоді богині, які добре знали, що сталося, так почали заспокоювати розгнівану Венеру:

— А який же злочин скоїв син твій, що ти так уперто посягаєш на його щастя й хочеш погубити ту, яку він кохає? Що ж то за провина, питаємо, якщо він усміхається гарній дівчині? Невже ти не знаєш, що він уже дорослий юнак? Хіба ти забула, скільки років йому? Чи тобі ще досі здається, що він хлопчик, тому що виглядає молодшим як на свій вік? Чи ти, мати і притому розумна жінка, завжди будеш стежити за його пустощами й дорікати йому за його розбещеність, заважати йому в його любовних пригодах і у власному вродливому синку ганити свої власні втіхи і хитрощі? Хто з богів або хто із смертних людей погодиться, щоб ти повсюдно сіяла серед людей любовну пристрасть, а сама карала свого сина за те, що закохався в надзвичайно вродливу дівчину, і не  дозволяла жінкам грішити?

— Так вони зі страху перед стрілами Купідона намагались догодити йому, ввічливо його захищаючи, хоч і заочно. Але Венера, обурена, що її зневажено і це вони обертають на жарт, минула їх і швидкою ходою попрямувала до моря.

9. Міфологічна казка про Псіхею

© М.М. МАХНІЙ ПСИХОЛОГІЧНА ДУМКА СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ. — К.: Blox.ua, 2010

9. Міфологічна казка про Псіхею

А Псіхея, коли він піднімався, цупко схопила його обома руками за праве стегно — жалюгідний привісок в його високому польоті! — і так причеплена неслась за ним, як летюча супутниця у позахмарних просторах, поки, нарешті, знесилена, не впала на землю. Закоханий бог не залишає її, коли вона опинилась на землі, а злітає на найближчий кипарис і з його високого вершка, до глибини душі схвильований, так промовляє до неї:

— Простодушна Псіхеє, що ж ти наробила. Мені моя мати Венера наказувала вселити в тебе пристрасть до якнайнікчемнішого злидаря і видати тебе заміж за найубогішого, а я, знехтувавши її веління, сам прилітав до тебе як коханець. Чинив, визнаю, нерозумно; я, неперевершений стрілець, сам себе поранив своєю ж власною зброєю і зробив тебе своєю дружиною не для того, щоб ти прийняла мене за потвору й захотіла ножем відрізати мені голову, яка закоханими очима дивиться на тебе. Адже я не раз остерігав тебе від необачного кроку й доброзичливо напоумляв. Твої ж знамениті дорадниці незабаром заплатять мені за згубну науку, а тебе я покараю лише тим, що втечу від тебе.

Антоні ван Дейк «АМУР І ПСІХЕЯ»

Промовляючи останні слова, він на крилах злетів високо вгору.

А Псіхея, простягнувшись на землі, скільки міг сягнути зір, стежила за польотом чоловіка, плачучи і стогнучи у невимовному відчаї. Коли помахи крил понесли його в далечінь і сховали від її очей, вона подалась до щонайближчої річки і стрімголов кинулась з берега в воду. Але милосердна річка, мабуть, з огляду на бога, який здатний і воду розпалити, а також боячись за саму себе, миттю винесла своєю течією її живу й здорову на берег, порослий травою та квітами. Випадково край берега сидів тоді сільський бог Пан, обіймаючи гірську богиню Ехо, яку учив співати на різні лади; неподалік від берега вільно гасали пустотливі кози, скубаючи прибережну траву. Козлиний бог ласкаво кличе до себе зажурену та знесилену Псіхею, бо добре знав про її нещастя, і голубливими словами її втішає:

Едуард Берн-Джонс «ПАН І ПСІХЕЯ»

— Мила дівчино, я — сільський простак і пастух, але завдяки похилому вікові наділений багатющим життєвим досвідом. Так ось, послухай мене! Якщо я правильно здогадуюсь,- мудрі люди цей дар називають ясновидіння,- то твоя непевна й хитка хода, незвичайна блідість усього тіла, часті зітхання і, головне, заплакані очі вказують на твої нестерпні любовні муки. Тому прислухайся до моєї поради: не кидайся більше в воду і не шукай смерті. Перестань впадати в розпач, кинь сум, а радше зверни свої благання до Купідона, найбільшого з богів, вшануй його і, оскільки він юнак чутливий і розбещений, то постарайся прихилити його до себе ласкавою люб’язністю.

Так мовив пастуший бог, а Псіхея нічого йому не відказала, тільки вклонилась низесенько доброзичливому божеству й пустилась у широкий світ.

Добрий шмат дороги вона пройшла натрудженими ногами, коли вечірньої пори незнаною стежкою добралась до якогось міста — саме до того, де царював чоловік однієї з її сестер. Дізнавшись про це, Псіхея веліла повідомити сестру про своє прибуття. Її відразу ввели в палац; коли сестри обмінялись привітаннями й обіймами, на запитання, що її привело сюди, Псіхея так відповіла:

— Пам’ятаєш, певне, вашу пораду заколоти двосічним ножем звіра, що ночував зі мною, видаючи себе за мого чоловіка, поки він ще, не зжер мене, бідолашну, своєю хижою пащею? Але як тільки я, за вашою порадою, при яскравому світлі лампи глянула на його обличчя, перед моїми очима постала дивна-предивна картина: я побачила (подумати тільки!) — самого Купідона, солодким сном оповитого. У той час як я, зачудована таким милим видовиськом і приголомшена надміром насолоди мучилась, неспроможна її зазнати, з лампи якимсь нещасливим випадком пролилась гаряча олива на плече сплячого. Проснувшись відразу ж від болю і побачивши мене зі зброєю й лампою в руках, Купідон заволав:

— За такий страшний злочин іди геть і забирай свої манатки, а я візьму врочистий шлюб з твоєю сестрою: тут він назвав твоє ім’я. І негайно звелів Зефірові вивіяти мене з його дому.

Ще Псіхея й не домовила до кінця, як та, охоплена приступом шаленої хтивості і згубних заздрощів, щоб обманути чоловіка, вигадує миттю ганебну брехню, начебто одержала звістку про смерть батьків, сідає на корабель і щодуху мчить на відоме вже урвище. Хоча дув зовсім інший вітер, вона, охоплена сліпою надією, крикнула:

— Прийми мене, Купідоне, як гідну тебе подругу, а ти, Зефіре, неси свою володарку! — і стрімголов стрибнула із височенної скелі. Але до жаданого місця не дісталася навіть і мертвою: коли скочувалась по гострому каміняччі, її тіло пошматоване було на клапті; загинула вона, як того й заслужила, а її зім’яті нутрощі стали здобиччю хижих птахів і диких звірів. Справедлива кара не минула і другої сестри. Бо Псіхея після довгих блукань дійшла й до міста, де жила її друга сестра. І ця дала себе піймати на гачок і прожогом кинулась на кручу, щоб узяти злочинний шлюб, але там знайшла таку ж саму жахливу смерть.

8. Міфологічна казка про Псіхею

© М.М. МАХНІЙ ПСИХОЛОГІЧНА ДУМКА СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ. — К.: Blox.ua, 2010

8. Міфологічна казка про Псіхею

Тим часом Псіхея, залишившись одна,- можливо, й не одна: бо ж скажені Фурії не дають їй спокою — хвилюється в душевному сум’ятті, немов розбурхане море. І хоч вона твердо вирішила й непохитно стояла на своєму, все-таки, простягаючи руку до злочину, ще вагається, охоплена сумнівами, і від страхітливого вчинку відганяє її буря суперечливих почуттів. То вона квапиться, то зволікає, то відчуває приплив відваги, то жахається, то піддається зневірі, то гнівається і, нарешті, в одному і тому ж тілі ненавидить звіра і любить чоловіка. Але коли вже запала глибока ніч, вона метушливо поспіхом готує все до ганебного злочину. Тим часом з’явився чоловік і, наситившись любощами, заснув кам’яним сном.

Школа Берніні. Скульптурна композиція «АМУР І ПСІХЕЯ». Літній сад. Санкт-Петербург

Тоді Псіхея, слаба тілом і душею, підштовхувана жорстокою долею, міцніє на силі; вона дістає лампу, стискає в руці бритву й набирається такої відчайдушності, немовби стать у неї змінилася. Але як тільки світло піднесеної вгору лампи розкрило таємницю подружнього ложа, вона бачить найніжнішу і найпринаднішу потвору з потвор — самого Купідона, прекрасного бога, який спокійно собі спав. При його вигляді навіть вогник лампи запалав яскравіше і яскравіше заблищало лезо святотатської бритви. А Псіхеї, збентеженій таким видовиськом, запаморочилося в голові, вона поблідла, як стіна і, тремтячи, впала на коліна, рада встромити ніж на цей раз у свої власні груди. Так, може, і вчинила б, якби зброя від страху перед таким злочином не вислизнула з нерозважливих рук і не впала на землю. Коли вона, знесилена, душевно розбита, чим довше приглядалася до краси божественного обличчя, тим більше відлягало в неї від серця. Бачить вона золоту голову з пишними кучерями, напахченими амброзією, молочно-білу шию й пурпурові щоки, по яких чарівно спадають завитки кучерів, з яких одні звисають із потилиці, інші — з чола, а від їх надзвичайного блиску аж світло світильника потьмяніло. На плечах крилатого бога сліпучо сяють росисті пера і, хоч крила спочивали непорушно, кінчики ніжних і тонесеньких пір’їнок неспокійно тремтіли мерехтливим хвилюванням. Решта тіла була гладесенька і промениста, так що Венера могла не шкодувати, що його народила. Біля ложа лежали лук і сагайдак із стрілами,- несхибна зброя великого бога.

З ненаситною цікавістю Псіхея, і без того допитлива, розглядає з подивом чоловічу зброю й торкається до неї; виймає з сагайдака одну стрілу й кінчиком пробув її вістря. Але пальчик затремтів, і вона, рвучко натиснувши, ненароком вколола себе надто сильно, так що краплинки червоної крові виступили на поверхні шкіри. Ось так Псіхея, не знаючи про це, запалала любовною жагою до бога кохання. Тим-то все сильніше й сильніше-пломеніє її пристрасть до Купідона, вона нахилилась над ним і, жагучо дихаючи, поквапно почала засипати його гарячими й тривалими поцілунками, водночас побоюючись, щоб він не прокинувся. І тоді, як вона, сп’яніла від надмірного щастя й одурманена, хвилюється, лампа, чи то через підлу зраду, чи то під впливом злобних ревнощів, чи то навіть сама запрагнувши торкнутися і, так би мовити, поцілувати таке чарівне тіло, пролила з краю ґнота краплю гарячої оливи на праве плече бога. Ой леле! Лампа, нахабна й нерозсудлива, нікчемна помічниця кохання, обпекла бога, який сам є володарем всілякого вогню! Хіба не тебе винайшов уперше якийсь коханець, щоб і вночі якомога довше насолоджуватись предметом своїх прагнень? Обпечений у такий спосіб, бог схопився з місця і, побачивши, як ганебно Псіхея порушила клятву, вихопившись із обіймів та поцілунків нещасної дружини, без жодного слова відлетів геть.