Лукрецій Кар: «Про природу речей»

© М.М. МАХНІЙ ПСИХОЛОГІЧНА ДУМКА СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ. — К.: Blox.ua, 2010

Лукрецій Кар: «Про природу речей«

Та припустім, що душі таки вигідно для проживання

Тіло собі завести, але як їй на це спромогтися?

Що не кажи тут, а тіл собі душі таки не будують.

Не прокрадається жодна душа й до готового тіла,

Бо не сплелися б так тонко вони, не творили б укупі

Цілість єдину, в якій і чуття виявляється спільне.

Врешті, чому кровожерним поривом одвіку відомий

Лев’ячий рід; чому лис — найпідступніший;

оленя прудкість —

Йде від батьків; чому страх підганя його —

батьківський спадок?

Ну і всі інші властивості й риси — чому від дитинства

В тілі створіння, у вдачі його проступають виразно?

Чи не тому так буває, що будь-яке сім’я, сімейство

Певний несе в собі дух, що росте лише з тілом у парі?

Смерті не знала б душа, щораз в інше вступаючи тіло,-

Звичаї різних істот без упину, безладно б мінялись:

Від рогоносного оленя часто тікали б собаки

 

В. Ермолаєва «ЛУКРЕЦІЙ КАР ВКАЗУЄ НА СОНЦЕ»

Навіть породи гірканської; трепетно в подувах вітру

Геть утікав би коршак, оддалік спостерігши голубку;

Люди безглузді були б, набиралися б розуму — звірі.

Тож помиляються ті, хто вважає, що, в інше ввійшовши

Тіло, змінившись сама, невмирущість душа зберігає:

Ні. Що міняється,- лад свій порушує, йде до загину.

Переміщаються й крихти душі, стають в іншім порядку,

Значить, порушують лад свій, руйнуються в цілому тілі,

Щоб і загинути з ним, як настане пора, всім, до решти.

Скажуть, можливо, що душі людей — у людські, не тваринні

Входять тіла, запитаю, однак: «А чому ж із розумних

Раптом дурними стають, чому жодне хлопча — не розважне

(Звісно ж, тому, що пов’язане з певним сімейством і сім’ям),

І не таке розторопне лоша, як дозрілі вже коні?»

«В тілі, дрібнім ще, дрібнішає й розум» — такий, певно, буде

Викрут останній. Але, якщо так, тоді все ж необхідно

Визнати смертність душі, адже в тілі змінилась настільки,

Що ні життя не згадає вчорашнього, ні відчування.

Втім, чи могла б вона, в силу вбиваючись не самотою —

Разом із тілом, на зрілість свою сподіватись квітучу,

Спільної не поділяючи з ним од народження долі?

Врешті, чому так поспішно втекти хоче з членів старечих?

Завжди-бо старість під тиском нового відходити мусить;

Так постають одні з одних, весь час обновляючись, речі.

Отже, ніхто не спускається в темний, безоднявий Тартар:

Для поколінь, що грядуть, мусить бути матерії вдосталь.

Підуть, одначе, й вони, звікувавши свій вік, за тобою.

Ти не один: покоління людей відійшли й відійдуть,

До й після тебе; вмирає одне, з нього родиться інше.

Переклад з латинської мови Андрія Содомори

Лукрецій Кар: «Про природу речей»

© М.М. МАХНІЙ ПСИХОЛОГІЧНА ДУМКА СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ. — К.: Blox.ua, 2010

Лукрецій Кар: «Про природу речей«

Рубенс «ЛУКРЕЦІЙ КАР»

Зрештою, ми відчуваємо й те, що душа не окремо —

З тілом росте водночас, розділяє з ним старості ношу.

От, як маля на ногах ще хитається, ще в нього тіло

Надто слабке, так і дух його, розум іще не дозрілі.

Потім, коли з нього муж виростає, з перебігом віку

Й думка міцніє, і дух поступово снаги набуває.

Далі, коли вже на старості літ розхитається тіло

Під наймогутнішим натиском часу, опустяться руки,-

Нидіє хист, і язик заплітається, й розум хиріє,

Все тоді йде нанівець, водночас тоді все пропадає.

Отже, не диво, що й наша душа, об останній годині,

Звіється з вітром, мов дим, що в небесній безодняві тане,

Бо, повторю, вона родиться з тілом, росте з ним у парі,

З ним же вбивається в вік і до схилу йде з ним одночасно.

Тут додамо ще: як тіло не раз облягають жахливі

Різні хвороби, як біль його часто діймає нестерпний,

Так і турботи, і туга, й страхи насідають на душу;

Тим-то й вона хоч-не-хоч мусить бути причетна до смерті.

Дух, окрім того, коли якась болість охоплює тіло,

Блудить не раз: божеволіє хворий і казна-що меле.

Часом у сон непробудний, глибокий важка летаргія

Втягує хворого. Никнуть тоді в нього очі та шия;

Тож і не чує гучних голосів, і впізнати не може

Тих, що його пробудити беруться, що, ставши довкола,

Зрошують рясно сльозами невтішними щоки, обличчя.

Ось чому визнати треба, що й дух наш на первісні тільця

Мусить розпастись, якщо проникає хвороба й у нього.

Так. Адже біль і недуга — майстри неминучої смерті;

В тім пересвідчились ми вже не раз, багатьох поховавши.

Врешті, чому, коли глибоко в нутрощі наші проникне

В’їдлива сила вина і по жилах вогнем розіллється,

Важчає тіло нараз, неслухняними робляться ноги,

Щось нерозбірливе меле язик, воложіє наш розум,

Плавають очі, а далі — зітхання, сварня, лихослів’я,

Крики зринають і все таке інше, сп’янінню супутнє.

Чим пояснити усе, як не тим, що в самім таки тілі

Буйна потуга вина має звичай розбурхувать душу?

Що ж може бути розбурханим, що піддається втручанню,

Те може будь-коли, хай-но причина поважніша зайде,

Вийти за грані життя, свого віку дочасно позбувшись.

Можна побачити: вхопить, бува, когось люта недуга,-

Й той на очах таки в нас, наче грім його раптом ударив,

Падає; з уст йому піна стікає, тремтить увесь, стогне,

Марить, судома всього його зводить, він дихає важко,

Нерівномірно; здригаючись, марно натруджує тіло.

Чи не тому, що, розшарпана болем, по всім його тілі

Піниться зрушена з місця душа, наче здиблене море

В час, коли буйні вітри завзялися його розметати?

Зойки зринають тоді, бо все тіло, усі його члени —

В лещатах болю й тому, що розбурхані голосу тільця

Роєм густим крізь уста вивергаються, вихід для себе,

Звичний знаходячи шлях,- так би мовити, биту дорогу.

Тьмариться розум, бо дух і душа, потрясіння зазнавши,

Мов каламутяться і, як пояснював я, роз’єднавшись,

Дробляться,- їх порозкидувать хоче ця ж сама отрута.

А як відступить причина хвороби і гостра волога,

Що роз’їдала та нищила тіло, у схов свій відійде,-

Хворий, хитаючись, пробує встати на ноги тремтливі,

Й тільки отримавши душу назад, він приходить до тями.

Тож, коли дух і душа, навіть будучи в нашому тілі,

Стільки страждань зазнають і так їх розшарпати може,

Як же, подумай, вони поза тілом могли б існувати,

В тій незахищеній хлані повітряній, на вітровінні?

 

Переклад з латинської мови Андрія Содомори

Лукрецій Кар: «Про природу речей»

© М.М. МАХНІЙ ПСИХОЛОГІЧНА ДУМКА СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ. — К.: Blox.ua, 2010

Лукрецій Кар: «Про природу речей«

Далі — про те, з чого складений дух наш, які в нього тільця

Як розташовані, хочу продовжити нині свій виклад.

Дух, саме з цього почну,- винятково тонкої природи,

3 тілець, на диво дрібних, він утворений; можеш у тому

Сам пересвідчитись легко, якщо не послабиш уваги.

Мабуть, ніщо не стається так швидко, як те, що наш розум

Сам собі щось і задумує, й до виконання береться.

Жодна з усіх тих речей, що їх маємо перед очима,

Руху такого стрімкого, як розум, як дух наш, не має.

Що ж виявляє рухливість подібну,- складатись повинно

З тілець настільки дрібних та округлих, що навіть легенький

Дотик чи поштовх великого може надать їм розгону.

Схильна до плину й вода, сколихни її — вже тобі ллється:

3 тілець округлих вона, які завжди готові котитись.

Мед, навпаки,- за своєю природою значно стійкіший:

Плин його важчий, якось неохоче, ліниво стікає,

Вся-бо сукупність матерії тут між собою тісніше

Зв’язана, саме тому, що начатки її не настільки

Круглі й гладкі, як начатки води, не настільки тендітні.

Так от і зерняток макових купа стрімка від легкого,

Ледве помітного подуву вся тобі вмить розпливеться,

І навпаки: цей же подув — ніщо проти купи колосся

Чи камінців. Тож висновуймо звідси: що менше й гладкіше

Будь-яке тіло, то більшу рухливість воно виявляє,

Ну а тіла, в котрих більша вага і шорсткіша поверхня,

Ті, навпаки, вирізняються більшою стійкістю завжди.

Тож, коли ми встановили, що дух винятково рухливий,-

Ще одне можемо твердження висунуть: він неодмінно

Складений з тілець дрібних, що й округлі, гладкі мусять бути.

Добре засвоївши те, чималу з того, друже мій любий,

Матимеш користь, не раз те знання тобі стане в пригоді.

Ще один доказ, наскільки тонка є тканина тієї

Речовини і як мало могла б вона в нашому тілі

Місця зайняти, якщо випадково б зібралась докупи:

Тільки-но смерті безжурної спокій огорне людину,

Тільки-но дух, а за ним і душа, легковійні, відійдуть,-

Жодної втрати, чи то у вазі, чи у вигляді тіла,

Не запримітиш: усе на місцях своїх смерть залишає,

Крім відчуттів і тепла, що живому єству притаманні.

В цілому, отже, душа з найдрібніших повинна складатись

Тілець, що містяться в жилах, у нервах, у плоті людини.

Тож, коли з органів, з членів усіх вона повністю вийде,

Зовнішні обриси тіла й тоді зостаються такими ж,

Як і були, не втрачає воно й на вазі ані крихти.

Переклад з латинської мови Андрія Содомори

Лукрецій Кар: «Про природу речей»

© М.М. МАХНІЙ ПСИХОЛОГІЧНА ДУМКА СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ. — К.: Blox.ua, 2010

Лукрецій Кар: «Про природу речей«

Визначним послідовником Епі­кура був римський вчений Лукрецій Кар (99 – 45 до н.е.), чия поема «Про природу речей», що збереглася в цілості, є найповнішою пам’яткою античного епікуреїзму.

Лукрецій не лише викладає віршами філософію Епікура, але й розвиває матеріалістичну, атомістичну концепцію.

Дух і душа — в тому я переконаний — це щось єдине,

Що в нерозривнім існує зв’язку, має спільну природу.

Та головою всього, мовби владарем цілого тіла,

Служить нам розум, що ми його теж називаємо духом.

Він в осередку грудей наших селиться, де й пробуває:

Тут-бо здригається щось, коли лячно нам; тут і ласкавий

Дотик утіх відчуваємо; тут, отже,- дух наш і розум.

Інша частина — душа — по всьому розпорошена тілу.

Рухатись може й вона, та лиш волею, порухом духу.

Сам по собі він і мислити може для себе й радіти

Навіть тоді, як ніщо ні душі не бентежить, ні тіла.

Як от не раз при хворобі якійсь допікає нам болем

Око або голова, та не мусить од того страждати

Геть усе тіло, так іноді й дух сам-один відчуває

Прикрість чи втіху якусь, хоч, розсіяна всюди по тілу,

Решта душі таки жодної зміни в цей час не зазнала.

Та, коли дух наш од сильного страху до дна колихнеться,

Бачимо: в цілому тілі так само й душа затріпоче —

Блідністю й потом рясним одночасно береться людина

Від голови аж до ніг, мовби терпне язик; пропадає

Голос, темніє в очах, дзвін у вухах стоїть, тож не диво,

Як і впаде хтось, коли підігнуться й коліна од жаху.

Всякий дійти може висновку, отже, що дух із душею

Тісно пов’язані: тільки-но дух, колихнувшись, завдасть їй

Поштовху — тут же й вона розворушує, збуджує тіло.

Ці ж міркування до того ведуть, що природу тілесну

Дух посідає й душа, бо якщо вона в рух нас приводить,

Тіло з міцного вихоплює сну, на лиці раз од разу

Змінює вираз, людиною цілою править, керує,-

Що відбуватись без дотику, звісно, не може, а дотик —

Річ неможлива без тіла якогось, то як іще й досі

Не визнавати, що дух і душа — таки справді тілесні?

Переклад з латинської мови Андрія Содомори

Арістотель: Роздуми про дружбу з «Нікомахової етики»

© М.М. МАХНІЙ ПСИХОЛОГІЧНА ДУМКА СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ. — К.: Blox.ua, 2010

Арістотель: Роздуми про дружбу з «Нікомахової етики«

…Доброзичливість схожа на дружнє ставлення, але це все ж таки не дружба: доброзичливість може бути й зверненою на незнайомих, і бути прихованою, а в дружбі це неможливо. І вище про це було сказано.

Але вона доброзичливість – це й не почуття дружньої приязні. Адже в ній немає ані напруження, ні прагнення, а ці останні є супутніми почуттю дружньої приязні. Крім того, почуття дружньої приязні зумовлене близьким знайомством, а доброзичливість може виникнути раптово, як, наприклад, до учасників змагань: люди стають доброзичливими до них і разом з ними бажають перемоги, однак ні в чому їм не сприятимуть; адже, як ми вже сказали, доброзичливими стають раптово і приязнь тут відчувають поверхово.

Таким чином, доброзичливість схожа на початок дружби, так само як задоволення від споглядання схоже на початок закоханості: ніхто ж бо не закохується, не відчувши спершу задоволення від зовнішності іншої людини; але хто насолоджується спогляданням людини, зовсім ще не закоханий; а» закоханий він тоді, коли за відсутності іншого сумує і жадає його присутності. А значить, не можна бути друзями, не ставши доброзичливими один до одного, але ті, хто доброзичливі, зовсім ще не дружать. Адже тим, до кого доброзичливі, бажають тільки властивих благ, але ні в чому їм не сприятимуть і не утруднятимуть себе задля них. Тому-то метафорично можна було б назвати це «бездіяльною дружбою», однак з часом і по досягненню близького знайомства народжується дружба, причому дружба не задля користі і не задля задоволення, оскільки не в цих випадках з’являється доброзичливість. Дійсно, облагодіяний відчуває доброзичливість за те, що він отримав, діючи тим самим справедливо; але, хто, бажаючи зробити для когось добру справу, має надію з допомогою цієї людини забезпечити собі достаток, то він, схоже, не до іншого доброзичливий, а радше до самого себе, так само як не друг той, хто шукає прихильності від іншого задля якоїсь користі собі.

У цілому ж, доброзичливість виникає завдяки доброчесності і своєрідній доброті, коли один уявиться іншому прекрасним або мужнім або яким-небудь таким, як це ми вже сказали щодо учасників змагань.

Однодумність також здається ознакою дружби. Саме тому однодумність не є схожістю думок: останнє ж бо може бути навіть у тих, хто один одного не знає; але про згідних між собою з якогось питання не кажуть, що вони думають однаково, наприклад, про небесні тіла (бо думати однаково про це не є ознакою дружби), а кажуть про однодумність у державах, коли громадяни згідні між собою щодо спільної вигоди, і свідомо обирають одне й те ж, і роблять те, що вирішили разом.

…Складне й питання, до кого слід почувати дружбу насамперед: до самого себе чи до когось іншого? Дійсно, тим, хто більше любить самого себе, ставлять це в провину і в посоромлення називають їх себелюбами, і вважається, що погана людина все робить задля себе, причому тим більше, чим вона гірша (так що скаржаться на неї за те, скажімо, що вона все робить тільки для себе, а не для іншого), добрий же здійснює вчинки в ім’я прекрасного і тим більше, чим він кращий, причому задля друга, а своїм нехтує.

Але конкретні справи не узгоджуються з цими міркуваннями, і це цілком зрозуміло. Дійсно, кажуть, що насамперед потрібно відчувати дружбу до того, хто є другом насамперед, а друг насамперед – той, хто, бажаючи комусь блага властивого, бажає їх задля самої тієї людини, навіть якщо ніхто про це не дізнається. Тим часом це властиво людині передовсім у її відношенні до себе, так само як і все інше, по чому визначають друга; було адже сказано, що всі вияви дружби у відношенні до самого себе розповсюджуються на відношення до інших. І всі приказки в цьому згідні, як то: «одна душа», і «у друзів все спільне», і «рівність – це дружність», і «коліно ближче до гомілки», бо все це, звичайно, присутнє у відношенні до себе самого насамперед, тому що й другом бувають насамперед самому собі і до себе самого насамперед потрібно відчувати дружню приязнь.

Звичайно, важко вирішити, за ким треба піти, коли вже обидва судження викликають довір’я.

Так що слід, очевидно, розібрати такі судження і визначити, наскільки і в якому значенні кожне з них істинне.

Якщо ж ми збагнемо, яке значення кожне з них вкладає в поняття «себелюбства», то все, очевидно, стан ясно.

Таким чином ті, що вводять це поняття для осуду, називають себелюбами тих, що приділяють собі більшу частку в майні, почестях і тілесних задоволеннях, а саме до цього прагне більшість людей і в цьому вони ревні, неначебто це найвищі блага: недаремно ж бо за них змагаються. Хто в таких речах своєкорисливий, той годить потягам і взагалі пристрастям, а також нерозумній частині душі; одначе такою й є більшість людей. Так що походження цієї назви – «себелюб» – зумовлене тим, що більшість погана і, отже, «себелюбів» у вказаному значенні слова справедливо гудять. Тому-то й цілком зрозуміло, чому більшість зазвичай називає себелюбами тих, хто приділяє самим собі те, що ми назвали вище: адже коли хтось завжди ревний у тому, щоб передовсім самому здійснювати вчинки справедливі, розважливі чи якісь з тих, що так чи інакше відповідають доброчесності, і взагалі завжди залишає за собою етичну красу, то ніхто не скаже, що він «себелюбний», і не гудитиме його.

А саме такого й можна було б прийняти в більшій мірі за «себелюба», бо він приділяє собі найпрекрасніші та найбільші блага і годить найголовнішому в собі, у всьому йому підкоряючись; і як держава та всяке інше утворення – це насамперед її найголовніша частина, так і людина; виходить, що себелюбом є насамперед людина, яка любить цю частину себе і годить їй. Крім того, поміркованим і непоміркованим називають у залежності від того, чи бере верх у ньому розум, чи ні, як нібито кожний і є цим розумом. А ще вважається, що вчинки здійснюють самі та самохітне, коли здійснюють їх за участю судження. Абсолютно ясно, таким чином, що кожний є цією своєю частиною або передовсім нею, а також що добрий особливо її любить. Ось чому він буде себелюбом по перевазі, але іншого роду, ніж гудимий себелюб, причому відрізнятиметься від нього настільки, наскільки відрізняється життя по розміркуванню від життя по пристрасті, а прагнення до етично прекрасного – від прагнення до того, що вважається корисним. Тому всі визнають і хвалять тих, хто відзначається старанністю в прекрасних вчинках, а якби всі змагалися в прекрасному і напружували свої сили, щоб здійснювати найпрекрасніші вчинки, тоді в суспільстві було би все, що належить, а в кожної окремої особи були б найбільші з благ, коли вже доброчесність є саме таким благом.

Отже, чеснотливому слід бути себелюбом (адже, здійснюючи прекрасні вчинки, він і сам отримає користь і допоможе іншим), а ницому не слід: він же ж бо, піддаючись поганим пристрастям, принесе шкоду і собі, і навколишнім. Дійсно, у ницого не узгоджується те, що належить йому робити, з тим, що він робить, а добрий, що належить, те й робить; адже всякий ум обирає для себе найкраще, а добрий підкоряється уму.

…При успіхах чи в нещастях потрібніші друзі? – Адже шукають друзів в обох випадках, тому що невдахи потребують підтримки, а удачливі – близьких людей, яким робитимуть добро, бо вони бажають робити добро. Таким чином, необхідніша дружба при невдачах, тому що в цьому випадку потрібні корисні друзі, а прекрасніша – при успіхах, чому й друзів тоді шукають добрих, розуміючи, що більше заслуговує на обрання таким виявляти благодіяння і з такими провести час.

Уже сама присутність друзів приносить задоволення і при успіхах, і в нещастях. Страждання ж бо полегшуються, коли друзі розділяють наше горе. Тому-то й можна, мабуть, задати питання: чи знімають вони, немов тягар, з нас горе, чи відбувається не це, а їхня присутність приносить задоволення і усвідомлення того, що вони розділяють наше горе, зменшує страждання? Питання про те, з цієї причини чи з якоїсь іншої приходить полегшення, відкладемо; очевидно, принаймні, що відбувається саме те, що сказано.

Схоже, однак, що присутність друзів, коли у нас горе, – це якась суміш задоволення і страждання. Уже бачити друзів – задоволення, особливо для невдахи, і це стає своєрідною підтримкою в стражданнях (адже друг, якщо уміє бути люб’язним, і виглядом своїм, і мовою приносить утіху, тому що він знає вдачу друга: що йому приносить задоволення а що – страждання). З іншого боку, відчуття, що друг страждає через наші власні невдачі, примушує страждати, тому що всякий уникає бути для друзів винуватцем страждань. Саме тому мужні люди за своєю природою остерігаються співчуття друзів до них самих, і якщо тільки вони не схильні до безжурності, то страждань, які вони викликають у друзів, не переносять і взагалі не допускають до себе співплакальників, тому що й самі аж ніяк не плакальники; і подібні їм чоловіки радіють тим, хто ридає разом з ними, і почувають до них дружбу як до друзів і таких, що ділять з ними горе. Ясно, що в усіх випадках наслідувати треба кращому.

Присутність же при успіхах друзів означає проведений із задоволенням час і усвідомлення того, що друзі отримують задоволення від наших власних благ. Тому, напевно, і вважається, що при успіхах слід привітно кликати до себе друзів (адже бути благодійним прекрасно), а при нещастях – баритися з цим. Дійсно, свої нещастя передавати іншому слід якомога менше, звідки й приказка: «Досить, що я нещасний». Закликати до себе друзів передовсім треба тоді, коли їм випадає, трохи обтяживши себе, надати нам велику допомогу.

А приходити, навпаки, пристойно, мабуть, до того, у кого невдачі, без заклику і ревно (другові ж бо властиво робити добро, і насамперед тим, хто відчуває потребу, притому тоді, коли на нього не розраховували: у цьому для обох більше прекрасного і задоволення); і в разі успіху сприяти слід ревно (бо й тоді є потреба у друзях), а в прийнятті благодіянь – виявляти неквапливість: негарно ж бо запопадливо приймати допомогу.

Прославитися ж неприємним за те, що відхиляєш допомогу, очевидно, слід остерігатися – іноді ж бо й таке буває.

Таким чином, присутність друзів у всіх випадках заслуговує, очевидно, обрання.

Чи ж не правда, подібно до того як споглядання коханого є для закоханих наймилішим і вони надають перевагу цьому почуттю перед усім іншим, тому що кохання існує й виникає насамперед завдяки ньому, так і для друзів найбільш бажаним є жити спільно? Адже дружба – це спільність, і, як ставляться до себе самого, так і до друга; а оскільки почуття власного буття заслуговує обрання, то й почуття буття друга – також; тим часом діяльний вияв цього почуття виникає при житті спільно, так що друзі, звичайно, тягнуться до нього. І чим би не було для кожної окремої людини буття, і задля чого б вона не обирала життя, живучи, вона хоче провести час з друзями. Ось чому одні бенкетують разом, інші грають у кості, треті займаються гімнастикою, полюванням або філософією: кожний проводить свої дні з друзями саме в тих заняттях, які він любить понад усе в житті, тому що, бажаючи жити спільно з друзями, люди роблять те і в тому беруть участь, у чому й мислять собі життя спільно.

Таким чином, у поганих дружба псується (адже, хиткі в своїх устоях, вони зв’язуються з поганими і стають зіпсованими, уподібнюючись один одному); а дружба добрих навіть зростає від спілкування, адже прийнято вважати, що такі друзі стають кращими завдяки впливу один на одного і виправленню один одного; вони, звичайно, запозичують один в одного те, що їм подобається, звідки вислів: «Від добрих добро».

Переклад з давньогрецької Віктора Ставнюка

Арістотель: Роздуми про дружбу з «Нікомахової етики»

© М.М. МАХНІЙ ПСИХОЛОГІЧНА ДУМКА СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ. — К.: Blox.ua, 2010

Арістотель: Роздуми про дружбу з «Нікомахової етики«

Оскільки існують три різновиди дружби, як було сказано на початку і при кожному різновиді друзями бувають як на основі рівності, так і на основі переваги (адже й однаково чеснотливі бувають друзями, і кращий з гіршим, а так само й ті, що дружать задля задоволення, і задля користі, дорівнюючи один одному у вигодах і відрізняючись один від одного за ними), остільки рівні за своєю рівністю повинні бути рівними і в почутті дружби, і в усьому іншому, а нерівні – віддавати друзям пропорційно перевагам друзів.

Цілком зрочуміло, що скарги й докори виникають виключно або ж головним чином при дружбі по користі. А будучи друзями задля доброчесності, роблять добро один одному (тому що це властиво і доброчесності, і дружбі); у тих же, хто змагається один з одним у цьому, не буває ані скарг, ні сварок: ніхто ж бо не гнівається на людину, яка відчуває дружбу і яка робить добро, але, з удячності, відплачують йому, роблячи добро в свою чергу. А хто робить добро з надлишком, досягаючи при цьому своїх прагнень, не скаржитиметься на друга, бо ж кожний прагне блага. Не часті скарги у тих, хто дружить задля задоволення; дійсно, обидва, коли вже вони насолоджуються спільним часопроводженням, одночасно отримують те, до чого прагнуть, і, скаржачись на того, кому він не подобається, людина би здавалася смішною: можна ж бо не проводити дні разом.

Зате дружба задля користі здатна викликати скарги; звертаючись один до одного за підтримкою, завжди потребують більшого, причому упевнені, що мають менше, ніж належить, і докоряють за те, що отримують не стільки, скільки слід, хоч вони цього гідні; але ті, що роблять добро, не здатні надавати підтримку в тій мірі, в якій мають потребу ті, що її приймають.

Але здається, що, подібно до того як і справедливе буває двох видів – одне неписане, а інше згідне з законом, – так і в дружбі задля користі є дружба на етичній і на законній основі. Таким чином, найбільше скарг виникає, коли зав’язали і розірвали дружбу, маючи на увазі не один і той же її вид.

Дружба задля користі на основі закону – це дружба на обумовлених умовах, причому або суто торгашеська – «із рук у руки», або ж більш вільна з точки зору строків, але по угоді «що за що».

У цій дружбі зобов’язання ясне і беззаперечне, відстрочка ж робиться no-дружбі. Тому-то де в кого такі випадки не підлягають судочинству, навпаки, вони впевнені, що, уклавши операцію на довір’ї, слід примиритися з наслідками.

Дружба ж задля користі на етичній основі існує не на обумовлених умовах, так що подарунок чи ще якусь люб’язність роблять як другові, однак чекають отримати у відповідь стільки ж або більше, немов не подарували, а позичили; і якщо при розірванні дружби положення буде не таке, як було при її зав’язанні, то будуть скаржитися. Це трапляється тому, що, хоча всі чи більшість і бажають прекрасного, вибір свій зупиняють все-таки на вигідному. Тим часом прекрасне саме по собі робити добро, а не робити його, щоб отримати добро у відповідь; що ж до прийняття благодіяння, то воно вигідне, а не прекрасне.

Отже, якщо є можливість, треба віддати назад вартість отриманого блага і тому, хто цього хоче, (бо не слід робити другом проти волі; навпаки, неначе помилившись з самого початку і прийнявши благодіяння, від кого було не слід, тобто не від друга і не від того, хто творить добро задля самого добра, облагодіяний має розірвати дружбу так, немов би вона на обумовлених умовах), і те, що й сама людина погодилася б повернути при можливості, а при неможливості навіть сам давач повернути б не вимагав. Отже, якщо є можливість, потрібно повертати отримане. І з самого початку слід уважно пильнувати, хто надає благодіяння і для чого, щоб або прийняти його на цих умовах, або не прийняти.

…Суперечності бувають і в дружбах, заснованих на перевазі: обидві ж бо сторони вимагають більшого, а коли це відбувається, дружба розривається. Дійсно, кращий упевнений, що йому належить мати більше, бо чеснотливому приділяється більше; так само й той, хто надає більше допомоги, адже кажуть, що некорисному не слід мати рівну частку, і що виходить повинність, а не дружба, якщо від дружби будуть отримувати не по вартості трудів. Вони думають, що, як при майнових взаєминах більше отримує той, хто зробив більший внесок, так має бути і в дружбі. А нужденний і нижчий за становищем вважає навпаки: нібито чеснотливому другові властиво надавати підтримку нужденним друзям, бо кажуть: у чому користь бути другом доброчесній чи впливовій людині, коли не будеш від цього нічого мати?

…У всіх різнорідних дружбах пропорційність прирівнює і зберігає дружбу, як і було сказано; так, при державній дружбі взуттьовик за сандалі по їх вартості отримує винагороду, і ткач також, і інші. У цих випадках напоготові загальна міра – монета, і з нею тому все співвідноситься, нею й вимірюється. А при любовній дружбі закоханий іноді скаржиться, що при надлишку дружби з його боку він не отримує дружби у відповідь, не маючи, бувало, при цьому нічого для дружньої приязні; коханий же часто скаржиться, що закоханий раніше обіцяв усе, а тепер нічого не виконує. Таке трапляється всякий раз, коли закоханий дружить з коханим задля задоволення, а коханий із закоханим задля користі, але обоє нічого з цього не отримують. Саме при дружбі задля цього всього її розірвають – це відбувається всякий раз, коли не отримують того, задля чого дружили, бо в цьому випадку люблять не самих друзів, а те, що в них є, воно ж, тим часом, непостійне; тому-то й дружби такі. Але дружба вдач, існуюча сама по собі, постійна, як і було сказано.

…Важке й питання про те, розривати чи ні дружні зв’язки з тими, що не залишаються незмінними. Можливо, немає нічого дивного в розірванні дружби з тими, хто нам друзі задля користі чи задоволення, коли ні того, ні іншого в них уже нема? – Друзями ж бо були цим останнім, а коли вони скінчилися, то цілком розумно не відчувати дружби. Одначе дорікатимуть, якщо, люблячи за користь або задоволення, удавали, що за вдачу. Саме це ми вже сказали на початку: більшість розбіжностей виникає поміж друзів тоді, коли вони є друзями не в тому значенні, в якому думають. Отже, коли людина помиляється і думає, що до неї відчувають дружбу за її вдачу, тоді як інший нічого подібного не робить, нехай винуватить самого себе; але коли вона обманулася удаванням іншого, то має право дорікати тому, хто обманув, причому навіть більше, ніж фальшивомонетнику, настільки, наскільки цінніше те, чого стосується підступність.

А коли людину прийматимуть, вважаючи її чеснотливою, а вона виявиться ницою і покаже це, то чи ж треба ще й відчувати дружбу до неї? Чи це неможливо, коли вже не все є предметом дружньої приязні, а тільки властиве благо? Підле ж і не є предметом дружньої приязні, і не повинно ним бути: не слід же ж ані бути другом підлоти, ні уподібнюватися поганому; сказано ж бо, що подібне – друг подібному. То чи ж слід у такому випадку розривати дружбу негайно, а чи, можливо, не з усіма, але з незцілимими у своїй ницості? Проте тим, у кого є можливість виправитися, слід сприяти настільки більше в їхній вдачі, аніж у статку, наскільки вона краща ніж майно і властивіша для дружби. Той, хто розриває дружбу з незцілиме ницим, не робить, здавалося б, нічого дивного, адже другом він був не такому; і ось, не спроможний врятувати друга, що змінився на гірше, він від нього відступається.

Якщо ж один залишається колишнім, а інший стає більш доброю людиною і починає набагато відрізнятися від першого доброчесністю, то чи слід йому бути другом? а чи це неможливо? При великому розходженні це стає особливо ясно – наприклад, у дружбах з дитинства: адже якщо один за напрямом думок залишається дитиною, а другий стає чоловіком у повній мірі, то як їм бути друзями, коли їм подобається не одне й те ж, і радіють і страждають вони через різне? Адже навіть ставлення один до одного у них не співпадатиме, а без цього, як ми бачили, не можна бути друзями: неможливо ж бо без того вести спільний спосіб життя. Про це вже було сказано.

Чи мусить, у такому випадку, ставлення до нього зовсім змінитися, так ніби він ніколи й не був другом? Ні, мабуть, слід зберігати пам’ять про минуле близьке знайомство, і, подібно до того, як друзям, на нашу думку, слід годити більше, ніж стороннім, так і колишнім друзям задля колишньої дружби слід приділяти щось у тих випадках, коли дружба була розірвана не через надмірну ницість.

Схоже на те, що вияви дружби до навколишніх, по яких і визначаються дружби, випливають із ставлення до самого себе. Адже другом вважають того, хто бажає блага і робить благо властиве чи уявне задля іншого, або того, хто бажає задля самого друга, щоб той був і жив; саме це відчувають матері до дітей, а з друзів – ті, що посварилися. А інші визнають другом того, хто проводить з іншим час і разом з ним на одному і тому ж зупиняє вибір або ж ділить з ним горе й радощі. І це все також насамперед буває в матерів. По одній з цих ознак і визначають дружбу. Кожна з цих ознак присутня у ставленні доброго до самого себе (а в інших – у тій мірі, в якій вони такими собі уявляються, адже, як вже було сказано, у кожному окремому випадку мірою є доброчесність і сам чеснотливий): він же ж бо знаходиться в згоді з самим собою і всією душею прагне одних і тих же речей. І бажає він для себе самого властивого блага і блага уявного, і здійснює це у вчинках (бо чеснотливому властиво вправлятися у благу), причому задля себе самого (а саме – задля мислячої частини душі, котра, як вважають, і становить самість кожного). І хоче, щоб жив і вцілів він сам, а передусім та його частина, завдяки якій він розумний. Адже «бути» – благо для доброчесної людини, а кожний бажає собі властивих благ; але ніхто не вибере для себе володіти хоча би й усім благом, якщо стане він при цьому іншим (а бог і володіє нині властивим благом), але тільки якщо він залишиться тим, хто є, – ким би він не був. Тим часом кожний – це, мабуть, його розуміюча частина, або передовсім вона. І такий доброчесний бажає провести час сам з собою, бо знаходить у цьому задоволення: адже й спогади про скоєне у нього приємні, і надії на майбутнє благі, а такі речі приносять задоволення. І видовищ вистачає для його думки. І горе, і задоволення він радше розділить із самим собою, тому що страждання йому заподіюють і задоволення приносять у всіх випадках одні й ті ж речі, а не щоразу інше: він же ж бо не знає каяття.

Арістотель: Роздуми про дружбу з «Нікомахової етики»

© М.М. МАХНІЙ ПСИХОЛОГІЧНА ДУМКА СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ. — К.: Blox.ua, 2010

Арістотель: Роздуми про дружбу з «Нікомахової етики«

…Що стосується дружби родичів, то й вона, очевидно, має багато різновидів, але будь-яка зумовлена батьківською, бо, з одного боку, батьки люблять дітей як частину самих себе, а, з іншого-діти люблять батьків, будучи часткою їх. Знання батьків, що діти від них, глибше, ніж знання народжених, що вони від батьків, і «той-від-кого» міцніше прив’язаний до ним народженого, ніж народжений до свого творця. Дійсно, те, що виходить з чогось, – рідне для того, звідки виходить (наприклад, зуб, волос чи що б то не було – для їх володаря), але для того, що виходить, «те-з-чого» воно виходить нічого не значить або, принаймні, значить менше, є різниця і з точки зору часу, а саме: батьки люблять народжене ними відразу ж, а діти батьків – через певний час, коли вони почнуть думати чи відчувати. Звідси ясно й те, чому матері сильніше відчувають дружбу до дітей, ніж батьки.

Отже, якщо батьки до дітей відчувають дружбу як до самих себе (адже відділені від них їхні породження – це наче інші вони самі), то діти відчувають дружбу до батьків як їх природні породження, а брати люблять один одного тому, що вони за природою від одних і тих же батьків, оскільки подібність з точки зору походження створює подібність у їх взаєминах; звідси й вислів: «одна кров» і «один корінь» і такі інші. Брати, таким чином, суть одне і те ж, навіть будучи окремими істотами.

Для їхньої дружби багато означає і спільне виховання, і близькість за віком: адже «одноліток з однолітком» і близькі знайомі бувають товаришами. Саме тому дружба братів подібна до дружби товаришів. Двоюрідні брати та інші родичі тісно зв’язані один з одним також через це: вони ж бо походять від одних предків. При цьому одні з них більш, а інші менш рідні, в залежності від близькості чи дальності спорідненості з прародителем.

Дружба дітей до батьків і людей до богів існує як дружба до блага і переваги. Адже вони для них найбільші благодійники, бо вони – причини існування та вигодування, а потім уже й виховання. Така дружба містить в собі настільки більше і задоволення, і користі, ніж дружба з чужими, настільки в житті рідних більше спільного. У братерській дружбі присутнє саме те, що й у товариській, причому поміж добрими братами і взагалі в дружбі схожих цього більше настільки, наскільки брати ближчі ніж товариші і можливість любити один одного мають від народження, і настільки, наскільки більш схожі вдачами ті, що походять від одних батьків, і ті, що вигодовувалися та виховувалися разом; та й перевірка часом у них найтриваліша і найнадійніша. Аналогічними є й вияви дружби у інших родичів.

У чоловіка та дружини дружба, здається, існує від природи, бо від природи людина схильна утворювати радше пари, ніж держави – настільки ж, наскільки сім’я первинніша і необхідніша держави, а народження дітей – загальніше для живих істот. Але якщо серед інших живих істот спільноти існують лише задля цього, то люди живуть разом не тільки задля народження дітей, але й задля іншого в житті. Дійсно, роботи з самого початку розподілені, і в чоловіка одні діла, а в дружини – інші; таким чином чоловік і дружина підтримують один одного, вносячи свій вклад у спільну справу. Цим, очевидно, і пояснюється те, що в такій дружбі присутня як користь, так і задоволення. Вона буде і дружбою по доброчесності, якщо і чоловік, і дружина – добрі люди, адже тоді у кожного з них своя доброчесність і обоє будуть такому радіти. А діти, як вважатиметься, тісно зв’язують сім’ї, тому-то бездітні швидше розлучаються: діти – це спільне для обох благо, а спільне благо об’єднує.

Питання, як належить жити чоловікові з дружиною і взагалі другові з другом, очевидно, нічим не відрізняється від питання, як їм жити справедливо: неоднакове ж бо справедливе у відносинах друга з другом, з чужим, із товаришем, або шкільним приятелем.

Арістотель: Роздуми про дружбу з «Нікомахової етики»

© М.М. МАХНІЙ ПСИХОЛОГІЧНА ДУМКА СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ. — К.: Blox.ua, 2010

Арістотель: Роздуми про дружбу з «Нікомахової етики«

Андреа Мантенья «ПАРНАС» (1506)

Інший вид дружби заснований на перевазі однієї сторони, наприклад батька над сином і взагалі старшого над молодшим, чоловіка над дружиною і всякого начальника над підлеглим. Ці відносини також відрізняються один від одного, бо неоднакове почуття батьків до дітей і начальників до підлеглих, так само як різне ставлення батька до сина і сина до батька або чоловіка до дружини і дружини до чоловіка. І доброчесність, і призначення кожного з них різні, різне й те, через що відчувають дружбу. А це означає, що розрізняються і почуття дружби, і самі дружби. Жоден з них, звичайно, не отримує від іншого того ж, що дає сам, і не слід цього шукати в таких відносинах; коли ж діти приділяють батькам те, що має приділятися тим, хто їх породили, а батьки синам те, що належить дітям, то дружба поміж ними буде постійною і доброю.

У всіх цих дружбах, заснованих на перевазі, дружнє почуття має бути пропорційним, а саме: до кращого більше відчувають дружбу, ніж він відчуває дружбу до інших, і до того, хто більше надає допомогу, також і відповідно до всякого іншого з кращих, бо, коли дружнє почуття відповідає достоїнству, тоді з’являється певна рівність, що і вважається властивим дружбі.

Але не одне і те ж значення має рівне в тому, що стосується справедливості, і в тому, і що стосується дружби: адже в тому, що стосується справедливості, рівне – це перш за все рівне по достоїнству, а вже в другу чергу по кількості, у тому ж, що стосується дружби, навпаки, насамперед – рівність по кількості, а в другу чергу – по достоїнству. Це видно, коли люди значно відстоять один від одного по доброчесності, зіпсованості, достатку чи по чомусь ще. Адже тоді вони вже не друзі; навпаки, вони не вважають себе або іншого гідними дружби. Особливо очевидно це на прикладі богів, бо у них найбільша перевага з точки зору всіх благ. Ясно це і на прикладі царів: адже як ті, що значно нижчі від них, не вважають себе гідними бути їм друзями, так і ті, що нічого не варті, не вважають себе гідними дружби з найкращими або наймудрішими. Звичайно, в таких речах неможливо визначити точну межу, до якої друзі залишаються друзями; адже, з одного боку, навіть якщо відняти багато, дружба може все ще залишатися дружбою, але, з іншого боку, при дуже великому відділенні одного від іншого, наприклад людини від бога, дружба вже неможлива.

Звідси й виникає ще одне складне питання: чи дійсно друзі бажають друзям найбільших благ, наприклад бути богами; адже тоді вони не будуть для них ні друзями, ні, отже, благами: друзі ж бо – блага. Але якщо вдало було сказано, що друг бажає для друга властивого блага задля нього самого, то, мабуть, останній повинен залишатися саме таким, яким він є, бо йому будуть бажати найбільших благ як людині. Але, можливо, не всіх благ, бо кожний бажає властивого блага передовсім для себе самого.

Багато хто вважає, що через честолюбство більшість радше бажає, щоб до них відчували дружбу, аніж самим її відчувати до когось, і тому більшість – друзі підлабузників, оскільки підлабузник – це друг, над яким мають перевагу, або людина, яка прикидається, що вона така і що вона відчуває дружбу більше, ніж відчувають до неї. Вважається тим часом, що приймати дружбу, – це майже те ж саме, що приймати почесті, а до цього більшість людей, звичайно, прагне. Однак більшість, схоже, надає перевагу пошані не задля неї самої, а задля того, що з нею зв’язано. Дійсно, більшість радіють пошані у людей, наділених могутністю, через надії (адже вони думають отримати те, що їм знадобиться, так що радіють пошані як знакові, який провіщує благодіяння. Ті ж, що прагнуть до пошани у добрих і знаючих, мають на меті ствердитися у власній про себе думці, а значить, і радіють, довіряючи суду тих, хто говорить, що вони чеснотливі.

Але коли до людини відчувають дружбу, це приносить їй насолоду саме по собі; тому-то, мабуть, вважається, що приймати дружбу краще, ніж приймати почесті, і дружба сама по собі гідна обрання. З іншого ж боку здається, що дружба більше полягає в тому, щоб відчувати її самому (εν τω φιλεΐν), а не в тому, щоб її відчували до тебе. Це підтверджується чим, що для матерів відчувати дружбу до дітей – насолода. Дійсно, деякі віддають власних дітей на виховання і відчувають до них дружбу, знаючи, що це їх діти, але не шукають дружби у відповідь (коли ще неможлива взаємність), і схоже, їм досить бачити, що з дітьми все гаразд, і вони відчувають дружню приязнь, навіть якщо по невіданню діти не приділяють матері нічого з того, що їй належить.

Отже, оскільки дружба полягає, радше, в тому, щоб відчувати її, а тих, хто любить друзів, хвалять, то, схоже, доброчесність друзів у тому, щоб відчувати дружбу; отже, ті, що відчувають дружбу по достоїнству, – друзі постійні і дружба їх постійна.

Друзями в цьому значенні бувають насамперед нерівні, адже їх можна прирівнювати. Рівність же і схожість – це і є дружність, і особливо – схожість по доброчесності: будучи ж бо постійними самі по собі, чеснотливі постійні й у ставленні до інших; і вони не потребують поганого і не роблять поганого в послугу, навпаки, вони, так би мовити, перешкоджають поганому, бо така властивість чеснотливих — самим не погрішати і не дозволяти погрішати друзям.

У ницих же немає нічого надійного, бо вони не залишаються подібними самим собі; однак, отримуючи насолоду від ницості один одного, і вони ненадовго стають друзями.

А ось ті, що приносять користь і задоволення, довше залишаються друзями, а саме: допоки надають один одному допомогу і приносять задоволення. Дружба задля користі виникає, здається, передусім із протилежностей, наприклад у бідного з багатим, у неука з ученим, бо, маючи в чомусь потребу, людина тягнеться до цього, а натомість дарує інше. Сюди можна, мабуть, з натяжкою віднести закоханого з коханим і красеня з бридким. І закохані недаремно іноді здаються смішними, вимагаючи такої ж дружби, яку самі відчувають до іншого. Звичайно, якщо вони однаково здатні викликати дружню приязнь, їм, може, й треба цього вимагати, але, якщо нічого такого вони не викликають, це смішно. А можливо, протилежне тягнеться до протилежного не саме по собі, але опосередковано, оскільки прагнуть середини: середина ж бо благо, наприклад для сухого – не стати вологим, а сягнути середини, і для гарячого також, і так само для іншого. Однак полишімо все це, бо для справжнього дослідження воно стороннє.

Очевидно, як було сказано і на початку, дружба стосується тих же речей і буває поміж тих же людей, що й справедливе: адже вважають, що дещо справедливе міститься в усякому взагалі співтоваристві, і дружба теж. Звичайно, до супутників у плаванні і до соратників по війську звертаються як до друзів, але ж так буває і в інших співтовариствах. Наскільки люди відчувають спільноту, настільки поміж них є дружба: адже поміж них є тоді й справедливе. І прислів’я «У друзів все спільне» – правильне, бо дружба – у спільноті. У братів і товаришів спільне все, а в інших – тільки цілком певні речі, і в одних більше, а в інших менше, бо й дружби бувають і міцнішими, і тіснішими. Розрізнюється й справедливе, тому що воно не одне й те ж ні в батьків стосовно дітей і в братів один до одного, ні в товаришів і в співгромадян, як і в інших видах дружби. Різним буде й несправедливе в кожному з названих випадків, і воно зростатиме тим більше, чим ближчими будуть друзі; так, позбавити майна друга жахливіше, ніж співгромадянина, а брату не допомогти жахливіше, ніж чужому, і побити батька жахливіше, ніж будь-кого іншого. Справедливому також властиво зростати по мірі зростання дружби, коли вже воно стосується одних і тих же людей і розповсюджується на одне й те ж.

Арістотель: Роздуми про дружбу з «Нікомахової етики»

© М.М. МАХНІЙ ПСИХОЛОГІЧНА ДУМКА СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ. — К.: Blox.ua, 2010

Арістотель: Роздуми про дружбу з «Нікомахової етики«

Довершена ж дружба буває поміж людей чеснотливих і по доброчесності один одному подібних: адже вони однаково бажають один одному властивого блага остільки, оскільки чеснотливі, а чеснотливі вони самі по собі. А ті, що бажають друзям блага задля них самих, друзі найбільше. Дійсно, вони ставляться так один до одного завдяки їм самим а не внаслідок привхідних обставин, тому й дружба їх залишається постійною, доки вони чеснотливі, доброчесність же – це щось постійне. І кожний з друзів чеснотливий як безвідносно, так і по відношенню до свого друга: адже чеснотливі є і безвідносно чеснотливими, і помічниками один для одного. Подібним же чином вони приносять задоволення, бо чеснотливі приносять його і безвідносно, і один одному: адже кожному в задоволення вчинки, внутрішньо йому властиві і їм подібні, а в чеснотливих і вчинки однакові або схожі. Цілком зрозуміло, що така дружба постійна, адже в ній поєднано все, що має бути у друзів. Дійсно, всяка дружба існує чи то задля блага, чи то задля задоволення, чи то в безвідносному значенні, чи то по відношенню до того, хто відчуває дружбу, тобто завдяки певній схожості.

А в довершеній дружбі є все, про що було сказано, завдяки самим по собі друзям: адже в ній подібне один одному і все інше – благо і задоволення в безвідносному значенні, – а це головним чином і є предметом дружньої приязні; так що «відчувати дружбу» і «дружба» властиві, передусім, таким людям, і дружба у них найкраща.

Здається, що така дружба трапляється рідко, тому що й людей таких мало. А крім того, потрібні ще час і близьке знайомство, бо, як гласить прислів’я, не можна узнати один одного, перш ніж з’їси разом той «знаменитий пуд солі»; і тому людям не визнати один одного і не бути друзями, перш ніж кожний з’явиться перед іншим як гідний дружби і довір’я. А ті, що у взаєминах своїх раптом починають поводитися дружньо, бажають бути друзями, але не є ними, хіба що вони взаємно гідні дружньої приязні і знають про це; і дійсно, бажання дружби виникає швидко, дружба ж – ні.

Отже, ця дружба довершена як з точки зору тривалості, так і з інших точок зору, і в усьому кожний отримує від іншого щось тотожне або схоже, як те й має бути поміж друзів. Дружба задля задоволення має схожість з цією дружбою, адже і чеснотливі приносять один одному задоволення. Так само і з дружбою задля користі, бо чеснотливі також корисні один одному. І навіть поміж таких друзів задля користі або задоволення дружня приязнь особливо постійна, коли вони отримують один від одного однакове, наприклад задоволення, і не просто задоволення, а ще й від того ж самого, як, наприклад, буває у дотепних, а не як у закоханого і коханого. Дійсно, ці останні отримують задоволення не від одного і того ж, але один, бачачи другого, а другий від залицянь закоханого. Коли ж підходить до кінця пора юності, іноді до кінця підходить і така дружба: адже перший не отримує задоволення від споглядання другого, а другий не отримує залицянь від першого. Багато, однак, постійних у дружбі, якщо завдяки близькому знайомству, як люди схожих вдач, вони полюбили вдачі один одного.

Ті, хто в любовних справах обмінюються не задоволенням, а користю, і гірші друзі, і менш постійні. А ті, хто друзями бувають задля користі, розривають дружбу одночасно, хоч і не виявляють дружби в дії, але за своїм складом такі, що здатні виявляти себе дружньо, бо відстані розривають не взагалі дружбу, а її діяльний вияв. Але якщо відсутність друга тривала, то вона, здається, примушує забути навіть дружбу; тому і говориться: «Багато ж бо дружб розірвала нестача розмови».

Мабуть, ні старі, ні скучні люди не годяться для дружби: мало ж бо від них задоволення, а ніхто не здатний провести дні з тим, хто приносить смуток замість задоволення; дійсно, природа, очевидно, особливо уникає того, що приносить смуток, а прагне до того, що приносить задоволення.

Ті, що хвалять один одного, але не живуть спільно, схожі більше на доброзичливих, ніж на друзів. Адже ніщо так не властиве друзям, як вести життя спільно (підтримки ж бо прагнуть і потерпаючі від нужди, а провести свої дні разом з кимсь прагнуть навіть блаженні, бо їм найменше личить бути самотніми). Але провести час один з одним неможливо, якщо не приносити один одному задоволення і не отримувати насолоду від однакових речей; саме це й властиве, здається, товариській дружбі.

Отже, як вже було сказано багато разів, дружба – це передусім дружба чеснотливих, тому що предметом дружньої приязні і вибору вважається безвідносне благо або задоволення, а для кожного – благо і задоволення для нього самого; для чеснотливого ж чеснотливий вважається таким через усі ці ознаки.

Дружнє почуття є схожим на пристрасть, а дружба – на певний склад душі: адже дружнє почуття з таким же успіхом може бути звернене на неживі предмети, але дружнє почуття у відповідь відчувають при свідомому виборі, а свідомий вибір зумовлений душевним складом. Крім того, вони чеснотливі бажають властивого блага тим, до кого відчувають дружбу, задля самих цих людей, причому не по пристрасті, але по складу душі. І, відчуваючи дружбу до друга, відчувають її до блага для самих себе, бо, якщо чеснотливий стає другом, він стає благом для того, кому друг. Тому і той, і інший відчувають дружбу до блага для самого себе і віддають один одному рівне в побажаннях і в задоволеннях, бо, як мовиться, «дружність – це рівність», а це дано насамперед дружбі чеснотливих.

Поміж людьми скучними і старими тим менше буває дружби, чим важчої вони вдачі і чим менш вони насолоджуються взаємним спілкуванням, адже саме воно, здається, є головною ознакою дружби і створює її насамперед. Тому-то молоді швидко стають друзями, а старі люди – ні: не стають же ж друзями тим, від кого не отримують насолоди. Те ж саме справедливе і для скучних. Однак такі люди можуть бути один до одного доброзичливими, бо бажають один одному властивих благ і в скруті йдуть один одному назустріч; але навряд чи вони друзі, тому що не проводять дні разом і не отримують один від одного насолоди – а саме це вважається головними ознаками дружби.

Бути другом багатьом при довершеній дружбі неможливо, так само як бути закоханим у багатьох одночасно (адже закоханість схожа на надмірну дружбу і є чимось таким, що за природою звернене на одного) – багатьом одночасно не легко подобатися одній і тій же людині, так само як і бути чеснотливими. Треба ж бо набути досвіду і зблизитися, що вкрай важко. А ось через користь або задоволення багатьом подобатися можна, бо таких – багато, а послуги не вимагають багато часу.

З цих видів дружби більш схожа на дружбу та, що задля задоволення, коли обидві сторони отримують одне і те ж і насолоджуються один одним або однаковими речами; така дружба молодих: тут безкорисливого більше. А дружба задля користі властивіша торгашам.

Навіть блаженні, не потребуючи нічого з користі, потребують задоволень: адже вони бажають провести життя з кимсь разом, а страждання зносять недовго, та й ніхто не витримав би безперервно, хоч би це було саме благо, – ось чому блаженні шукають друзів, що приносять задоволення. Можливо, треба, щоб ці друзі були і чеснотливими, причому для них самих: адже тільки в цьому випадку у них буде все, що має бути поміж друзями.

Люди, наділені могутністю, використовують друзів, як ми це бачимо, з розбором: одні приносять їм користь, інші – задоволення, але навряд чи одні і ті ж – і те і інше; адже вони не прагнуть, щоб ті, що приносять їм задоволення були наділені доброчесністю, а корисні були б корисні для прекрасних вчинків, але, прагнучи задоволень, вони шукають приємних, а для виконання наказів – здібних, а одні і ті ж люди рідко бувають і тими й тими одночасно. Сказано вже, що й задоволення, і користь водночас приносить доброчесна людина, але така людина не стає другом того, хто перевершує його становищем, якщо тільки останній не перевершує його також і доброчесністю; в іншому ж випадку перевершений не вважатиме себе рівним пропорційно заслугам перевершуючого. Але такі могутні люди, що мають перевагу ще й у доброчесності, трапляються нечасто.

Описані вище різновиди дружби засновані на рівності. Дійсно, обидві сторони або отримують і бажають один одному одного й того ж, або обмінюють одне на інше, наприклад задоволення на допомогу; сказано вже, що ці види дружби гірші і менш постійні. Вважається, що ці різновиди і є, і не є дружбами через, відповідно, і схожість і відмінність з одним і тим же; адже по схожості з дружбою по доброчесності вони здаються дружбами (одна ж бо містить у собі задоволення, друга – користь, а в цій ось дружбі по доброчесності присутнє і те, і те), оскільки ж дружба по доброчесності непідвладна наклепу і постійна, а ці види дружби скороминущі, та й багато в чому іншому від неї відмінні, то через відмінність з дружбою по доброчесності здається, що це – не дружба.

Арістотель: Роздуми про дружбу з «Нікомахової етики».

© М.М. МАХНІЙ ПСИХОЛОГІЧНА ДУМКА СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ. — К.: Blox.ua, 2010

Арістотель: Роздуми про дружбу з «Нікомахової етики«

У праці «Никомахова етика» Арістотель подає перший цілісний нарис теорії дружби як самостійних етичних взаємин, які не співпадають з іншими видами соціальних зв’язків і емоційних прив’язанностей. Він розглядає дружбу як специфічно людський факт, пояснення і мету якого слід шукати без звернення до законів природи або до трансцендентного Блага, що виходить за рамки емпіричного існування. Інакше кажучи, Арістотель піддає дружбу не тільки філософсько-етичному, але і психологічному аналізу.

Дружба, по Арістотелю, найбільша соціальна і особистісна цінність, «найнеобхідніше для життя».

Арістотель підходить до визначення дружби одночасно з декількох сторін.

По-перше, залежно від типу партнера він розрізняє відносини батьківські, братські, споріднені, подружні, сусідські, політичні, товариські, еротичні і засновані на гостинності. Така класифікація об’єктивна, але разом з тим містить вказівку на специфіку пов’язаних з даними відносинами емоційних переживань.

По-друге, філософ розмежовує рівні відносини і стосунки, засновані на соціальній або етичній перевазі одного партнера над іншим.

По-третє, він диференціює характер почуттів, що переживаються людиною, розрізняючи спокійну дружелюбність, і приязнь взагалі, індивідуалізовані дружні відчуття і пристрасну любов, потяг.

По-четверте, Арістотель, класифікує мотиви створення і підтримки дружніх взаємин: утилітарна дружба – заради користі, вигоди; гедоністична дружба – заради задоволення, приємності; досконала дружба, в якій ці мотиви підпорядковані безкорисливій любові до друга як такого.

Виокремлюючі названі «види дружби», Арістотель, проте, сумнівається, що у цих «видів» є загальний «рід». «Дружба» як родове поняття у нього співпадає з досконалою «дружбою добродійних», суміщаючи в собі все те, що є в інших «видах» дружби: благо, благо для іншого, задоволення, задоволення для іншого. Досконала дружба є безкорисливою і не знає розмежування експресивних і інструментальних цінностей.

У розумінні Арістотеля, дружба не є ні традиційним соціальним інститутом, ні різновидом обачливого товариства, ні проявом еротичного потягу, ні абстрактною чеснотою, а самостійним високоіндивідуалізованим міжособистісним ставленням.

…Дійсно, ніхто не вибере життя без друзів, навіть маючи всі інші блага: вважають же ж, що навіть у багатіїв і в тих, хто має посади начальників і владарювання надзвичайно велика потреба в друзях: яка ж бо користь від такого достатку, коли відібрана можливість благодіяння, яке виявляється переважно щодо друзів, і це особливо похвально? А як оборонити і врятувати свій достаток без друзів? – Адже чим воно більше, тим і вразливіше. Та й у бідності і в іншому нещасті тільки друзі здаються пристановищем . Друзі потрібні молодим, щоб уникати помилок, і старим, щоб піклувалися про них і при нестатках через немічність допомагали їм чинити добре; а в розквіті літ вони потрібні для прекрасних вчинків «двом, котрі разом ідуть», бо разом люди здібніші і до розуміння, і до дії.

Схоже на те, що в породжувачі дружба до породженого присутня від природи, так само як у породженому – до породжувача, причому не тільки в людей, але й у птахів, і в більшості з тварин, і в істот одного походження – один до одного, а особливо в людей, недаремно ми хвалимо людинолюбних. Як близька і дружня людині всяка людина, можна побачити під час поневірянь. Дружба, очевидно, скріпляє й держави, і законодавці більше піклуються про дружбу, ніж про справедливість, бо згода – це, здається, щось подібне до дружби, до згоди ж і прагнуть найбільше законодавці і від незгоди, як від ворожнечі, охороняють державу. І коли громадяни дружні, вони не мають потреби в справедливості, тоді як, будучи справедливими, вони все ж мають потребу ще й у дружбі; із справедливих же взаємин найбільш справедливим вважається дружнє.

Дружба – це не тільки щось необхідне, але і щось етично прекрасне, адже ми вихваляємо дружелюбних, а мати багато друзів ми схвалюємо, і вважається це однією з етично прекрасних якостей. До того ж деякі думають, що чеснотливі мужі і дружні – це одне й те ж.

Про дружбу сперечаються немало. Одні вважають її якоюсь схожістю і схожих людей – друзями, і звідси приказки: «Подібне до подібного…» і «Ворон до ворона…» і тому подібні. Інші ж стверджують протилежне: «Усі гончарі – суперники один одному». Для цього ж самого підшукують пояснення вище і природно-науковіше, так Еврипід говорить: «Прагне дощу висохла земля, а повне дощу небо величне, прагне впасти на землю»; і Геракліт: «Протилежне сходиться», «З відмінностей найпрекрасніша гармонія» і «Все з розбрату народжується»; але цим думкам протистоять інші, серед них і Емпедоклова, а саме: «Подібне прагне до подібного».

Таким чином, ми облишимо ті спірні питання, що належать до природознавства (адже це не властиво справжньому дослідженню), а все те, що стосується людини і зачіпає вдачі та пристрасті, це ми уважно дослідимо, наприклад: чи в усіх буває дружба, а чи ницим неможливо бути друзями, а також чи один існує вид дружби, чи більше. Ті, хто думають, що один вид, оскільки дружба дозволяє більше й менше, повірили в це без достатніх на те доказів, бо більше й менше має і різне на вигляд також. Але про це було сказано раніше.

Коли ми будемо знати предмет дружньої приязні то, можливо, проясняться й ці питання. Адже вважається, що не все викликає дружбу, але тільки предмет дружньої приязні, а це благо, чи те, що приносить задоволення, чи корисне. Щоправда, можна подумати, наче б то корисним є те, завдяки чому виникає певне благо або задоволення, так що предметами дружньої приязні виявляться лише властиве благо і задоволення-як цілі. А в такому випадку, до чого відчувають дружбу: до блага властивого, чи до блага для самих себе? Адже іноді ці речі не узгоджуються. Так само й із задоволенням. Вважається ж бо, що всякий відчуває дружбу до блага для самого себе, і, хоч благо є предметом дружньої приязні в безвідносному значенні, для кожного благом є благо для нього, а дружбу кожний відчуває не до сущого для нього благом, але до уявного. Різниці тут ніякої немає: предметом дружньої приязні буде те, що здається приємним.

Є три підстави для дружньої приязні, але про дружнє почуття до неживих предметів не говорять як про «дружбу», тому що тут неможливе ні дружнє почуття у відповідь, ні бажання іншому блага (напевно, смішно бажати блага винові, але якщо й так, то це побажання йому збереження, щоб мати його самому); тим часом кажуть: другові треба бажати властивих благ задля нього самого. Тих, що бажають властивих благ саме таким чином називають доброзичливими, якщо те ж саме бажання не виникає і в іншої сторони, тому що при взаємній доброзичливості виникає дружба. Можливо, потрібно уточнити: «при не прихованій доброзичливості»? Багато ж бо бувають доброзичливими до тих, кого не бачили, вважаючи їх добрими людьми або корисними; і те ж саме може почувати один із таких людей до даної людини. Тоді ці люди виявляються доброзичливими один до одного, але як назвати їх друзями, якщо для них таємниця, як ставляться до ним самих? Отже щоб бути друзями, треба мати доброзичливість один до одного і бажати один одному благ властивих, причому так, щоб це не залишалося в таємниці, і по якійсь одній із названих вище підстав.

Ці підстави для виникнення дружби відмінні один від одного по виду, а значить, розрізняються і дружні почуття і вияви дружби.

Існують, таким чином, три види дружби – по числу предметів дружньої приязні; у кожному випадку є дружнє почуття у відповідь, не таємне; а люди, які відчувають один до одного дружбу, бажають один одному благ властивих остільки, оскільки відчувають дружбу. Тому ті, що відчувають один до одного дружбу за корисність, відчувають її не до самих по собі друзів, а остільки, оскільки отримують один від одного певне благо. Так і ті, що відчувають дружбу через задоволення; наприклад, вони захоплюються дотепними не як такими, а тому, що вони приносять їм задоволення.

Отже, хто відчуває дружбу за корисність, той любить за блага для них самих, і хто за задоволення – за задоволення для них самих, але не за те, чим є людина, до якої відчувають дружбу, а за те, що вона корисна або приносить задоволення. Таким чином, це вияви дружби тільки привхідним чином, бо не тим, що він саме такий, який є, викликає дружбу до себе той, до кого він її відчуває, але в одному випадку тим, що він приносить яке-небудь благо, а в іншому – через задоволення.

Звичайно, така дружба легко розривається, оскільки сторони не постійні в приязні один до одного. Дійсно, коли вони більше не знаходять один в одному ні задоволення, ні користі, вони перестають і відчувати дружбу. Тим часом корисність не є постійною, але щоразу полягає в іншому. Таким чином, із знищенням підстави для дружби розривається і сама дружба як така, що існує з огляду на задоволення і користь.

Вважається, що така дружба буває в основному між літніми (люди такого віку домагаються, звичайно, не задоволень, а допомоги); а серед людей у розквіті літ і серед молоді – у тих, хто домагається вигоди. Такі друзі, до речі сказати, зовсім не обов’язково ведуть життя спільно, адже іноді вони навіть приносять один одному незадоволення; і, зрозуміло, вони не потребують відповідного спілкування, крім тих випадків, коли надають підтримку: ці ж бо друзі приносять задоволення настільки, скільки мають надій на отримання блага один від одного. До цієї дружби прираховують і гостинність.

А поміж молодих дружба, як прийнято вважати, існує задля задоволення, бо молоді живуть по пристрасті, і найбільше домагаються задоволень для себе і в дану мить. Із зміною віку і задоволення стають іншими. Ось чому молоді і стають швидко друзями, і швидко перестають ними бути: адже дружба змінюється разом з тим, що приносить задоволення, а в такого задоволення зміна наступає швидко. Та й влюбливі молоді, адже любовна дружба головним чином підвладна пристрасті і рухома задоволенням. Недаремно молоді легко починають відчувати дружбу і швидко перестають, змінюючись часто впродовж одного дня. Але вони бажають провести дні разом і жити спільно, бо так вони отримують те, що для них і відповідає дружбі.