Кама: сфера почуттєвих бажань

© М.М. МАХНІЙ ПСИХОЛОГІЧНА ДУМКА СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ. — К.: Blox.ua, 2010

Кама: сфера почуттєвих бажань

Індійська психологія детально досліджує шляхи досягнення нірвани й подолання нестримної чуттєвості. Одне з головних завдань буддизму – підкорити всю людину вищим завданням існування. Психологія набуває істотно практичного смислу та цілей: звільнити людину від хибних цінностей, знайти життєву чистоту, побачити себе, організувати психічне, духовне життя як вищу самоціль людського існування.

Протягом життя людина мусить прагнути гармонії і спізнати дхарму (доброчесний, справедливий та високоморальний побут життя), артху (соціальна, політична сторони життя, цивільні закони), каму (почуттєвий світ людини, передусім кохання, його суспільний сенс) і мокшу (звільнення душі від наступних народжень).

Юність і зрілі літа – для соціального, родинного життя, для ками, тобто любові. Старість – це пора дхарми й пошуків мокши, прагнення віддалитися од житейської суєти. Надзвичайно важлива моральна чистота у юному віці. Дхарма – основне в людському житті, потім – артха і лише за нею кама.

Слово кама походить від містичного складу ка, що означає першопочаток (тому к – перша літера санскритської абетки) та м – знаку людини. Давньоукраїнське кохання й давньоіндійське кама як архетипи спільної для наших культур давньоарійської духовної традиції по суті означають одне й те саме – зачин людини. Каму можна визначити і як одержання фізичної насолоди завдяки безпосередньому статевому зв’язку між чоловіком та жінкою.

Індійська традиція знала чимало творів, присвячених різним сферам інтимних взаємин, без яких не існувало б і самого людства. Перший твір про кохання із ста тисяч розділів припи­сують богу-прародителю Праджапаті. Мудрецю Шветакету приписують запровадження моногамії та створення трактату про кохання із п’ятисот розділів.

Давньоіндійські еротичні по­няття, знання і мудрість, накопичені приблизно з X ст. до н.е. по IV ст. н.е. зафіксовані у «Кама сутрі», праці видатного мислителя Малланаги Ватсьяяни (ІІІ–ІV ст. н.е.). Він не лише підсумував увесь попередній розвиток цієї теми, але й вступив у полеміку із своїми попередниками. Для свого твору Ватсьяяна обрав жанр сутр, тобто афористично стислих суджень про предмет, які дозволяли досягти високого ступеня систематизації. У «Кама сутрі», крім того, є також і прозові оповідні розділи та деякі віршовані вставки. Складається вона із семи частин:

— загальна, з викладом основних принципів;

— про інтимні взаємини;

— про залицяння і шлюб;

— про обов’язки дружини;

— про чужих дружин;

— про гетер;

— про збуджувальні засоби.

Кожна з цих частин ділиться на дрібніші підрозділи, присвячені окремим специфічним граням інтимних стосунків.

Твір Ватсьяяни, по суті, присвячений і соціальній функції кохання, його психології та етиці і власне фізіології статевого акту, засобам досягнення найвищого ступеня любовної насолоди.

Безперечно, твір стосується чоловіків і жінок загалом, але автор мав на увазі передусім нагарику, городянина, людину освічену та заможну, яку можна назвати світською. Саме вона перебуває в центрі «Кама сутри», хоча в ній присутні також представники й інших прошарків суспільства — від царів до позакастового простолюду.

Гідною нагарика є жінка, яка володіє, за Ватсьяяною, «шістдесятьма чотирма мистецтвами», докладно переліченими у творі. Проте в їх число включено й те, що не відповідаєсучасному розумінню слова «мистецтво». Автор зараховує сюди і ведення домашнього господарства, і знання арифметики, граматики, мов, і вміння користуватися косметикою та визначати характер людини за окремими її рисами, і посвяченість у такі розваги як півнячі та перепелині бої тощо. Сукупність цих «шістдесяти чотирьох мистецтв» істотна і для самого нагарики, бо може допомогти йому завоювати серце жінки.

Той, хто осягне основи «Кама сутри», дхарми й артхи, – зазначав Ватсьяяна, – зможе володіти своїми почуттями та пристрастями, він ніколи не опиниться рабом ницих інстинктів і досягне успіхів у житті.

«Дхаммапада»: так говорив Гаутама Будда. Вибрані афоризми

© М.М. МАХНІЙ ПСИХОЛОГІЧНА ДУМКА СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ. — К.: Blox.ua, 2010

«Дхаммапада»: так говорив Гаутама Будда. Вибрані афоризми

Як жасмин скидає свої зів`ялі квіти, так скиньте з себе і пристрасть, і гнів.

Кожен сам собі захисник, кожен сам собі шлях. Отже, приборкуй себе, як купець – доброго коня.

Хто розрубав усі пута, хто не жадає, проминув притягання, хто нескутий – його я проголошую брахманом.

Хто розірвав ремінь і збрую, повід із вуздечкою, хто відбив поперечину, пробудився – його я проголошую брахманом.

Хто незлостиво зносив би образу, побиття, ув`язнення, у кого сильне терпіння, потужна сила – його я проголошую брахманом.

Негнівливий, ревний, чеснотливий, негордівливий, стриманий, це його тіло – останнє – його я проголошую брахманом.

Як вода на листі лотоса, як гірчичне зерно на вістрі шила він не пристає до насолод – його я проголошую брахманом.

Хто тут збагнув сам, як покласти край стражданню, з кого впала ноша, хто нескутий – його я проголошую брахманом.

Глибокодумний мудрець, який відає, що є шлях, а що – ні; той, що досяг найвищої мети – його я проголошую брахманом.

Хто припинив насильство щодо істот лякливих чи хоробрих, хто не вбиває та не змушує інших – його я проголошую брахманом.

З кого пристрасть і гнів, пиха та нещирість спадають, немов гірчичне зерно з вістря шила – його я проголошую брахманом.

Хто говорить негострі, вдумливі, правдиві слова, не кривдить жодного – його я проголошую брахманом.

Хто не хапає того, що йому не дано тут у світі – довгого чи короткого, великого чи малого, доброго чи недоброго – його я проголошую брахманом.

Хто не знає туги ні в цьому світі, ні в іншому, незалежний, нескутий – його я проголошую брахманом.

Хто не має спокус, хто, усвідомивши, звільнився від сумнівів, сягнув глибини безсмертя – його я проголошую брахманом.

Хто тут вийшов за межі схильності як до доброго, так і до злого, безжурний, незапорошений, чистий – його я проголошую брахманом.

Хто наче місяць без плям – чистий, ясний, незбурений, чия мирська радість згасла – його я проголошую брахманом.

Хто оминув цей багнистий, важкий шлях – блукання, оману, хто переплив до іншого берега, зосереджений, вільний від бажання, хто позбувся сумнівів, без захоплень, звільнений – його я проголошую брахманом.

Хто тут зрікся насолоди, бродить навколо бездомним, чия мирська насолода згасла – його я проголошую брахманом.

Хто тут зрікся жадання, бродить навколо бездомним, чиє мирське жадання згасло – його я проголошую брахманом.

Хто, відкинувши людський тягар, подолав небесний, хто не зв`язаний жодним тягарем – його я проголошую брахманом.

Хто, полишивши любов та нелюбов, став остиглим, без захоплень, звитяжець, що переміг усі світи – його я проголошую брахманом.

Хто відає свої колишні притулки та зрить рай з пеклом, а також досяг кінця народжень, мудрий, що осягнув довершене знання, осягнув усе, що осягається – його я проголошую брахманом.

Україномовній переклад Максима Копаниці

«Дхаммапада»: так говорив Гаутама Будда. Вибрані афоризми

© М.М. МАХНІЙ ПСИХОЛОГІЧНА ДУМКА СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ. — К.: Blox.ua, 2010

«Дхаммапада»: так говорив Гаутама Будда. Вибрані афоризми

Довершений у чесноті та погляді, твердий у дхаммі, той, що відає правду, робить свою справу – такий подобається народу.

Слід відступитися від люті, геть зректися пихи, перебороти усі пута. Того, хто не причеплений до імені та форми, нічим не володіє, не переслідують страждання.

Хто здержує здійняту лють наче хитку колісницю – такого я проголошую візницею. Решта людей чіпляються за віжки.

Відсутністю люті слід здолати лють, недобре здолати добром, скнарість здолати милостинею, брехуна – правдою.

Слід казати правду, не злитися, якщо просять – слід дати, хоча б і трішки. За допомогою цих трьох речей можна увійти туди, де боги.

Мудрі, які не завдають кривди, що завжди стримані тілом, прямують до неминущого стану, відійшовши куди — не журяться.

Не було, не буде та не знайти зараз мужа, що його б лише ганили чи лише звеличували.

Слід берегтися від збудження тілом, бути стриманим тілом. Облишивши лиходійство тілом, слід жити доброчинно тілом.

Слід берегтися від збудження словом, бути стриманим словом. Облишивши лиходійство словом, слід жити доброчинно словом.

Слід берегтися від збудження думкою, бути стриманим думкою. Облишивши лиходійство думкою, слід жити доброчинно думкою.

Розумні — стримані тілом, також стримані словом, стримані думкою, бо ж розумні в усьому стримані.

Створи із себе острів, дерзай швидко, будь освіченим! Очищений від нечистей, незаплямований, ти більше не прийдеш до народження й старості.

Послідовно, мало-помалу, знову й знову, як срібляр видаляє нечисть із срібла, мудрецю слід видаляти її із себе самого.

Життя легко жити безсовісним, зухом-вороною, дошкульним, вискочкою, безоглядним, ницим.

Але важко жити совісним, постійно шукаючи чистоти, відкритим, обережним, непорочним, далекоглядним.

Немає вогню, подібного до пристрасті. Немає демона, подібного до гніву. Немає пастки, подібної до облуди. Немає ріки, подібної до жадання.

Легко побачити вади інших, власні ж побачити важко. Справді, він просіває вади інших, наче солому, а власні приховує, як шулер – нещасливі кості.

У того, хто переймається вадами інших, постійно свідомого своїх образ потяги збільшуються. Далеко йому до знищення потягів.

Ні промовами, або обличчям кольору лотоса не стає привабливою людина заздрісна, жадібна, зрадлива.

А у кого це вирубано, викорінено, видалено, хто позбувся гніву, розумний – такого звуть “Привабливий”.

Мовчання не робить мудрим бовдура, невігласа. Але хто вибирає найкраще, наче тримаючи терези, є освіченим.

Слід оберігати мову, переймати думку, не чинити неправильного тілом.

Чотири речі спіткають запамороченого, що упадає біля жінки іншого: накопичення безчестя, незручне ліжко, третя – осуд, четверта – пекло.

Як трава куса, яку погано вхопили, ріже руку, так і самітницьке життя, якого погано дотримуються, тягне до пекла.

Якщо потрібно щось зробити, слід зробити це, взятися до цього твердо. Адже недбалі мандри здіймають більше куряви.

Незроблений вчинок краще злочину, адже злочин мучить опісля. Проте кращий вчинок — добрий вчинок, адже, вчинивши його, не каєшся.

Соромлячись того, чого не варто соромитися, не соромлячись того, чого варто соромитися, створіння, віддані хибним поглядам, прямують до лихого місця.

Убачаючи небезпеку там, де її нема, не вбачаючи небезпеки там, де вона є, створіння, віддані хибним поглядам, прямують до лихого місця.

Розпізнаючи ваду там, де її нема, не розпізнаючи ваду там, де вона є, створіння, віддані хибним поглядам, прямують до лихого місця.

Проте засвоївши, що вада вадлива, а відсутність вади не вадлива, створіння, віддані вірним поглядам, прямують до доброго місця.

Я — наче слон у битві, що терпить стрілу, випущену з лука – стерплю кривду, адже більшість людей – розбещені.

Чудові приборкані мули, і племінні синдхські коні, й ікласті великі слони. Проте чудовіше їх той, хто стримав себе.

Адже на цих тваринах не доїхати до неходженого місця, куди прийде приборканий, стримуючи, добре стримуючи себе.

Якщо хтось нероба й ненажера, сонько, що валяється на ліжку мов жирний кабан, угодований зерном – цей телепень виходитиме з лона знову й знову.

Якщо надибаєте розсудливого товариша, розумного супутника, що живе свято, ідіть з ним піднесено, уважно, здолавши всі перешкоди.

Щастя – мати друзів, коли в них виникає потреба. Щастя – мати втіху в тому, що трапиться. Щастя – мати благо наприкінці життя. Облишити всі страждання – щастя.

Щастя – вшанувати матір в цьому світі, щастя, також, вшанувати й батька. Щастя — вшанувати самітника в цьому світі, щастя, також, вшанувати й брахмана.

Щастя – мати чесноту до старості. Щастя – мати тверду впевненість. Щастя – досягти мудрості. Не чинити злого – щастя.

Жадання людини, що живе запамороченою, росте мов малува. Її носить з одного життя в інше наче мавпу, якій забаглося плоду в лісі.

Кого в цьому світі долає це огидне жадання, томління, зажури його множаться, як трава бірана після дощу.

Хто в цьому світі долає це огидне жадання, яке важко оминути, зажури стікають із того, немов крапля води з лотоса.

Ось, що кажу вам: “Щасти вам, скільки б вас тут не зібралося!”. Викопайте жадання під корінь – як траву бірану, коли пошукують запашне кореневище усіру. Нехай не ламає вас Мара, наче бурхливий потік – очерет: знову й знову.

Як і дерево, хоч і зрубане, виростає знову, якщо корінь неушкоджений та міцний – так само й спляче жадання, якщо не знищене, породжує це страждання знову й знову.

У кого потужні й стрімкі тридцять шість потоків, спрямованих на звабливі речі, таких заносять до дурних поглядів наміри, підґрунтя яких — пристрасть.

Потоки течуть усюди, ліана стоїть, давши паросток. Отже, побачивши, що ліана прогониста, підріж її корінь мудрістю.

Спорожнюючими та слизькими є радощі осіб, що жадають веселощів, шукають щастя, адже такі люди підлягають народженню й старості.

Оточена жаданням юрба бігає навкруги немов прив`язаний заєць. До них, зв`язаних путами та оковами, знову й знову, ще довго приходить страждання.

Оточена жаданням юрба бігає навкруги немов прив`язаний заєць. Отже слід розвіяти жадання, якщо самі волієте незворушності.

Вільний від підліска, відданий лісовому життю, вільний від лісу бажань, він знову біжить у цей ліс. Погляньте на ту людину, що звільнилася від кайданів, але біжить назад.

Не ті кайдани міцні – кажуть розумні, — що зроблені із заліза, дерева чи трави бабба. Адже запаморочення прикрасами, синами чи жінками – оце так хотіння.

Міцні ці кайдани – кажуть розумні, — та тягнуть донизу; хоча й гнучкі, але важко з них вивільнитись. Проте розрубавши їх, мандрують несхитно, залишивши чуттєві насолоди.

Запаморочені пристрастю потрапляють у потік, як павук до павутиння, яке сам виткав. Проте розітнувши його, розумні рухаються безпристрасно, залишивши всі страждання.

Вирушивши до іншого берега буття, позбудься минулого, позбудься майбутнього, позбудься того, що між ними. Якщо думка цілком розкута, ти не більше прийдеш до народження й старості.

У чоловіка з хистким мисленням, із шаленою пристрастю, що позирає на приємне, жадання зростає все більше: істинно — такий робить кайдани міцними.

Проте той, хто радіє заспокоєному мисленню, завжди уважний, уявляє неприємне: істинно — такий покладе край, такий порве кайдани Мари.

Він досяг мети, безстрашний, вільний від жадання, незаплямований, він розтрощив стріли існування. Це його тіло – останнє.

Вільний від жадання, без уподобань, вправний у тлумаченні слів, він знає порядок звуків – які спершу, а які згодом; адже звуть його: “Великий мудрець, великий муж”. Це його тіло – останнє.

Усе я переміг, все звідав, за всіх умов я не замащений. Відмовившись від усього, розкутий по знищенні жадання, збагнувши все самотужки – кого мені назвати вчителем?

Дарунок дхамми перевершує всі дарунки, смак дхамми перевершує всі смаки, радість дхамми перевершує всі радощі, а викорінювання жадання переважує всі страждання.

Заможність нищить недоумка, а не тих, хто пошукує іншого берега. Жаданням заможності дурень нищить інших так само, як себе.

Поля зіпсовані бур`яном, юрба зіпсована пристрастю. Отже, справді, що подається вільним від пристрасті, приносить великий плід.

Поля зіпсовані бур`яном, юрба зіпсована гнівом. Отже, справді, що подається вільним від гніву, приносить великий плід.

Поля зіпсовані бур`яном, юрба зіпсована облудою. Отже, справді, що подається вільним від облуди, приносить великий плід.

Поля зіпсовані бур`яном, юрба зіпсована бажанням. Отже, справді, що подається вільним від бажання, приносить великий плід.

Слід бути щирим у житті, вмілим у вчинках. Тоді, сповненим радості, можна покласти край стражданню.

Україномовній переклад Максима Копаниці

«Дхаммапада»: так говорив Гаутама Будда. Вибрані афоризми

© М.М. МАХНІЙ ПСИХОЛОГІЧНА ДУМКА СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ. — К.: Blox.ua, 2010

«Дхаммапада»: так говорив Гаутама Будда. Вибрані афоризми

Перше всіх явищ іде думка, вона – їх найвизначніша частка, з неї вони складаються. За тим, хто говорить або робить із нечистою думкою, іде страждання, наче колесо за копитом бика.

Перше всіх явищ іде думка, вона – їх найвизначніша частка, з неї вони складаються. За тим, хто говорить або робить із відчищеною думкою, іде щастя, наче невідступна тінь.

Він скривдив мене, побив мене, переміг мене, обібрав мене”. Хто плекає такі судження – у тих не вгамовується ненависть.

Він скривдив мене, побив мене, переміг мене, обібрав мене”. Хто не плекає такі судження – у тих угамовується ненависть.

Адже ніколи в цьому світі ненависті не долаються зненавистями, натомість відсутністю зненавистей долаються вони. Ось одвічна дхамма.

Хто живе, позираючи на приємне, з непідвладними почуттями, ненажерливий, млявий та недолугий – такого Мара побиває, наче вітертрухляве дерево.

Хто живе, позираючи на неприємне, з підвладними почуттями, помірний в їжі, впевнений та з непохитною потугою – такого Мара побиває не більше, ніж вітер – скелясту гору.

Як дощ просотується до хати з поганою стріхою, так пристрасть просотується до погано розвиненого розуму.

Як дощ не просотується до хати з доброю стріхою, так пристрасть не просотується до добре розвиненого розуму.

У цьому світі журиться він, і в тому – журиться. В обох світах злочинець журиться. Він журиться й побивається, споглядаючи свої ниці вчинки.

У цьому світі радіє він, і в тому – радіє. В обох світах доброчинний радіє. Він радіє не нарадіється, споглядаючи свої добрі вчинки.

Не віддавайтеся ні запамороченню, ні насолоді любовних стосунків. Незапаморочений, зосереджений, справді, знаходить велике щастя.

Коли освічений незапамороченням відкидає запаморочення, він, сягнувши вершини мудрості, безжурний поглядає на зажурену юрбу, як розумний з гори — на дурнів унизу.

Тремтливий, непевний розум, який важко стерегти, важко удержувати, мудрець випрямляє, наче лучник стрілу.

Неначе риба, яку витягли з її водяної оселі та кинули на суходіл, тремтить цей розум, аби втекти з царства Мари.

Добре приборкати розум, ледь підвладний, швидкий, що тиняється, де забажається. Стриманий розум приносить щастя.

О, мудреці, оберігайте розум, ледь видний, ледь вловимий, що тиняється, де забажається. Захищений розум приносить щастя.

Хто вгамує розум, що мешкає у печері, далекосяжний, самотній, безтілесний — ті будуть звільнені від кайданів Мари.

Чий розум нестійкий, хто не знає справжньої дхамми, чий спокій хисткий – у того мудрість не стає доконаною.

Чий розум не просякнутий бажаннями, чий задум неспантеличений, хто відкинув добро та зло, несплячий — для того немає страху.

Збагнувши, що це тіло — наче глек, зміцнивши свій розум наче місто, атакуйте Мару зброєю мудрості. Слід захищати звойоване, бути безпристрасним.

Що не зробив би ворог ворогові, чи ненависник ненависникові – хибно спрямований розум здатен зробити йому ще гірше.

Що не зробили б мати, батько чи якісь інші родичі – вірно спрямований розум здатен зробити ще краще.

Як бджола, назбиравши нектару, полишає квітку, не ушкодивши ані її вигляду, ані запаху — так і мудрецю слід проходити селом.

Не на вади інших, не на те, що зроблено чи не зроблено ними, слід поглядати, а лише на те, що зроблено чи не зроблено самим собою.

Наче чудова квітка забарвлена, але позбавлена пахощів безплідним є добре сказане слово того, хто не чинить відповідно.

Дурень, що знає про свою дурість, завдяки цьому — як освічений. Той же дурень, що пишається вченістю, справді, зветься: “Дурень!”.

Якщо дурень залишається біля освіченого навіть усе життя, він розуміє дхамму не краще, ніж ложка – смак супу.

Якщо вдумливий залишається біля освіченого бодай на мить, він одразу розуміє дхамму, мов язик – смак супу.

Не слід знатися з поганими друзями, не слід знатися з мужами підлими. Знайтеся з доброчесними друзями, знайтеся з мужами благородними.

Якби хтось тисячу разів у битвах переміг тисячу людей, а інший переміг би самого себе – він і є найбільшим переможцем у битві.

У того, хто постійно висловлює повагу чеснотливим, ушановує гідних, зростають чотири речі: літа, врода, щастя, сила.

Краще прожити один день життя чеснотливим і зосередженим, аніж сто років — розбещеним і незібраним.

Краще прожити один день життя проникливим і зосередженим, аніж сто років – недоумкуватим і незібраним.

Краще прожити один день життя заповзятливим, із незламною потугою, аніж сто років – млявим і недолугим.

Не легковажте злом: “Воно не прийде до мене”. Від падання крапель і горщик наповнюється водою. Дурень наповнюється злом, назбируючи його хоч і мало помалу.

Не легковажте добром: “Воно не прийде до мене”. Від падання крапель і горщик наповнюється водою. Розумний наповнюється добром, назбируючи його хоч і мало помалу.

Злочинів слід уникати, як купець із невеликим караваном і великими грішми – страхітливого шляху, як людина, що бажає жити – отрути.

До того, хто звинувачує невинну людину, мужа впевненого й незаплямованого – саме до такого дурня повертається зло, ніби дрібний пил, розвіяний проти вітру.

Усі тремтять перед насильством, усі жахаються смерті. Приклавши це до себе – не вбивай сам, не примушуй інших.

Хто б`є палкою істот, що воліють щастя, пошукуючи щастя собі, по смерті він не одержить щастя.

Не кажи нічого грубого, адже ті, з ким ти так говорив, можуть відповісти на це. Адже грубощі – болісні, за це можуть наздогнати відплати.

Як пастух ґирлигою виганяє корів на пашу, так старість і смерть поганяють життя живих істот.

Хто б`є палкою беззахисних, беззбройних, той швидко приходить до одного з десяти станів. Його може спіткати пекучий біль, пограбування та тілесне ушкодження, або ж важка хвороба, божевілля, або лихо від царя і жорстокий наклеп, або втрата рідних, або майнові збитки, також його будинки спалює жаристий вогонь. Після розпаду його тіла він, недоумкуватий, народжується у пеклі.

Ані вештання голим, ані сплутане волосся, ані бруд, ані піст, ані спання на сирій землі, ані пил і піт, ані прагнення сидіти навпочіпки не очищують смертного, що не позбувся сумніву.

Спочатку, слід самому утвердитися в належному, а опісля напучувати іншого. Освіченому не слід бруднитися.

Якби він сам чинив так, як навчає іншого! Добре стриманий, звичайно, стримає іншого. Справді, важко стримувати себе.

Нескоєння всілякого зла, накопичення добра, вичищення власного розуму – ось учення Пробуджених.

Перемога породжує ненависть — болісно жити переможеному. Спокійний живе щасливо, полишивши перемогу й поразку.

Немає вогню, такого як пристрасть. Немає нещастя, такого як гнів. Немає страждання, такого, як кхандхи. Немає щастя, вищого за спокій.

Скуштувавши смак самотності та смак спокою, стаєш вільним від болю, від зла, покріплюючись смаком блаженства дхамми.

Добре побачення зі шляхетними, спільність з ними завжди щаслива. Ніколи не бачачи дурнів, також будеш щасливим.

Адже хто ходить до товариства дурнів, мучиться протягом довгого часу. Товариство дурнів, як недругів – завжди болісне, а товариство мудрого, щасливе, немов зустріч рідні.

Отже: за розумним, і проникливим, і багатовченим, терплячим, ревним, і шляхетним, за таким правдивим, мудрим мужем слід іти, як місяць іде за шляхом зірок.

Хто береться до того, чого йому не варто прагнути, та не прагне того, до чого слід удаватися, хто, відкинувши благо, хапається за миле – той заздрить вимогливим до себе.

Приязнь породжує журбу, приязнь породжує страх. Вільний від приязні не має журби, звідки взятись страху?

Кохання породжує журбу, кохання породжує страх. Вільний від кохання не має журби, звідки взятись страху?

Любов породжує журбу, любов породжує страх. Вільний від любові не має журби, звідки взятись страху?

Насолода породжує журбу, насолода породжує страх. Вільний від насолоди не має журби, звідки взятись страху?

Жадання породжує журбу, жадання породжує страх. Вільний від жадання не має журби, звідки взятись страху?

Україномовній переклад Максима Копаниці

Психологія буддизму: вільний від жадання не має журби

© М.М. МАХНІЙ ПСИХОЛОГІЧНА ДУМКА СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ. — К.: Blox.ua, 2010

Психологія буддизму: вільний від жадання не має журби

Буддизм – вчення, яке виникло в Індії на межі VI–V ст. до н.е. і в ході історичного розвитку стало поряд з християнством й ісламом однією з найпоширеніших релігій. Засновником буддизму є Сідхартха Гаутама (бл. 560 – 480 до н.е.), прозваний Буддою (Просвітленим). Тривалий час роз­мірковуючи над причинами людських нещасть, Будда прийшов до чотирьох благородних істин:

— Життя повне страждань: старість, хвороби, смерть, шлюб з тим, кого не кохаєш, розлука з тим, що любиш.

— Існують причини страждань. Вони полягають в нерозумінні людиною того, що життя і є страждання, а її намагання досягти заможного життя (тепер чи в наступному переродженні) тільки посилює її нещастя.

Від страждань можна звільнитись, якщо відмо­витись від бажань та пристрастей.

— Є вісімковий благородний шлях до припинення страждань – нірвани.

Людина, яка вирішила позбутися страждань, повинна:

— мати правильне розуміння суті благородних істин;

мати правильні наміри – прямувати згідно з цими істинами;

— мати правильну мову – відмовитись від брехні, лайки, шкідливого базікання;

— дотримуватись моральної поведінки – не шкодити тваринам, не творити перелюбства, не здійснювати крадіжок, не пиячити і т. ін.;

— вести правильне життя – добування засобів до існування чесною працею;

— здійснювати правильну старанність – подолання шкідливих помислів, впливів тощо;

— мати правильне споглядання – постійно дбати про засоби подолання земних спонукань і бажань;

— досягти правильного зосередження – незворушності духу, коли навіть думка про наступне звільнення не повинна радувати.

У буддійській термінології спасіння це визволення від законів карми й сансари, а також до­сягнення нірвани. А що таке нірвана? Буддійські тек­сти говорять, що її неможливо ні описати, ні пояснити, а тільки відчути. Це не небо, куди йдуть після смер­ті, а стан, досяжний для всіх тут і вже тепер.Буддійське «звільнення» є переходом у нірвану – протилежність сансари.

Нірвана – не смерть, яка означає нове народження, отож продовжує земні муки, а особливий стан душі за межами буття і небуття, цілковите звільнення від «Я», повне згасання емоційної активності. Буддисти порів­нюють перехід у нірвану із засиханням дерева чи згасанням світильника, коли в ньому вигоріла олія. З переходом у нірвану перестає діяти невбла­ганний закон карми, індивідуальна душа розчиняється в приро­ді, точніше – зливається із вселенською душею, до чого прагне все суще. Отже, буддійське звільнення – це не досягнення вічного щасли­вого життя, як в інших світових релігіях, а, навпаки, його припинення. Будда похмуро твердив: «Сидіти краще, ніж ходити, спати краще, ніж не спати, найкраще ж – померти». Нірвана, є своєрідною серединою між двома крайнощами – потуранням своїм пристрастям і умертвлінням плоті.

Будда навчав, що просвітлення та спасіння іде­альний стан нірвани походять не від якогось Бога або зовнішньої сили, а з середини самої людини, коли вона намагається чинити добро й правильно мислити.

Карму буддизм трактує незвично. Вона засвідчує своє існування постійно, через що душа переселя­ється безліч разів ще за життя. Людина зла раптом виявляє благородство, боягуз – хоробрість і т. п. – усе це й означає переродження душі. Душа, як її розуміє буддизм, це психічний стан, хвилинний настрій, нестійка комбінація дхарм. Вона, власне, і не переселяється, а перегруповується в новий комплекс дхарм, унаслідок чого життя є початком «моментальних спалахів дхарм, які постійно змінюються, воно лише здається безперерв­ним». У цьому відношенні душа віддзеркалює саму суть мінливої, ілюзор­ної природи. Ще однією специфічною рисою буддійської карми є її залежність від етики життя в цьо­му та попередніх народженнях. Саме через це Будда, перш ніж досягти нірвани, прожив 550 життів, причому в різних іпостасях.

З точки зору буддизму, Всесвіт – це безконечний процес окремих еле­ментів матерії і духу, що з’являється і зникає без реальних осіб і без постій­них субстанцій. Звуться вони дхармами; дхарма (дхамма) означає в будди­змі і закон, і духовний першоелемент світу. Відповідно в світі немає нічого, що б у певному аспекті не було відносним і не давало підстав для запере­чення конечної реальності всього існуючого. Це стосується і «Я», бо якщо особа є процес, то «моя особа» не зберігається після смерті і не народжу­ється. Це тіло не моє, воно є наслідком попередніх дій. Як полум’я запалю­ється від іншого полум’я, так і життя виникає від іншого життя. Істоти ви­никли від дій, але неправильно буде сказати, що я отримав плід дій, які я здійснив у другому житті, другому тілі. Існує причинно-наслідковий ряд для неіснування однієї свідомості і неіснування окремої сутності, що отриму­ють плоди добрих і злих дій. Свідомість постійно змінюється, а тому ніяк не можна перейти із життя в життя. Все, що ми бачимо, є причинно-наслід­ковий ряд, і тим гірше для нас, якщо ми пов’язуємо з ним наше «Я». Влас­тива природа речей непричетна до причинно-наслідкових відносин. Вона знаходиться в галузі вічних, неземних сутностей за межами явищ, при­лучення до яких неможливе.

На думку буддистів, всесвіт – це потік, навіть його реальність не є дещо постійне і незмінне. Усе є лише вібрацією дхарм. Наші тіла і душі також змінюються кожної миті; вони одночасно перебувають в становленні і падінні. Кожної миті перестають існувати, і на їх місці з’яв­ляється і знову щезає дещо інше, схоже на них і все ж від них відмінне. У певному смислі ми безперервно вмираємо і відроджуємось, що створює ілюзію константної індивідуальності.

Будда не дав відповіді про існування душі. Він просто відмовився обго­ворювати це метафізичне питання. Як і питання про існування Бога. У сво­їй гносеології він діяв за принципом: там, де знання неможливе, треба утри­муватись від судження, треба мовчати і не надто опікуватись «проклятими» метафізичними питаннями на зразок: чи вічним є світ, чи кінечний він, чи тотожна душа з тілом, чи стає той, хто пізнав істину, безмертним тощо. Відповідей на них Будда не давав, оскільки постійно твердив своїм учням: «якщо вже знайдено вихід із клітки, навіщо міркувати про її будову». Од­нак сам він, напевно, мав метафізичну систему, яка відповідала на ці пи­тання. Про це свідчить загадкова фраза, яку Будда кинув: «Те, що я взнав і не повідав вам, набагато більше від того, що я вам розповів».

Загалом Будда був реалістом і чудово усвідомлював, що дійсне стано­вище людини не відповідає її сутності, далеке від ідеального і ніякі жертво­приношення, обіцянки Вед не змінять його. Будда закликав до розвію­вання розумового дурману, досягнення спокою серця, до високого рівня моральності суспільства, правильного життя з його вимогами не шкодити живим істотам, не брати чужого, утримувати­ся від заборонених статевих контактів, не користуватися п’янкими на­поями. Звідси практична орієнтація системи буддизму. Її теоретичні по­ложення пов’язуються з питаннями щодо того, хто може досягти нірвани як вищої мети виходу з кругообігу перевтілень. Щодо цього питання буд­дизм розпадається на ряд напрямів, головними з яких є хінаяна («малий візок») та махаяна («великий візок»). Представники першого напряму стверджують, що шлях до нірвани відкритий лише монахам, які відмов­ляються від світського життя; представники другого наголошують, що досягти нірвани може особа, яка сприймає вчення Будди, але відкладає досягнення кінцевої мети для інших.

Більше сорока років Будда зі своїми учнями мандрував по Індії, проповідуючи своє вчення, яке мало практичну задачу – позбавити людину страждань.

Дійсне вчення Будди викладено в «Дхаммападі», що у перекладі означає «Шлях доброчинності», збірнику, який входить в буддійський канон. Цей текст є священним і найбільш бороненним як джерело індійської мудрості. Афористичні пасажі «Дхаммапади« складають гармонійну ціліснiсть, визначаючи ті пристрасті й стани, які тримають людину у світі страждань, пропонуючи шлях визволення від страждань (основна тема аутентичного буддизму). Це визволення не в самозабутті, самовгасанні, як вульгарно розуміють нірвану, а в просвітленні духу, який подолав низькі вподобання і залежності. Завдяки красі й глибині думки максими «Дхаммапади« протягом більш як двох тисячоліть немовби живуть своїм життям у світі людського духу.

Психоенергетичне вчення йоги та міманси

© М.М. МАХНІЙ ПСИХОЛОГІЧНА ДУМКА СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ. — К.: Blox.ua, 2010

Психоенергетичне вчення йоги та міманси

Вчення йоги (сформувалося близько VI-V ст. до н. е.) ставигь на перше місце практичний шлях спасіння душі, звільнення й від тягаря реалій світу. Термін «йога» означає «напружувати зусилля», «старатися», приборкувати себе. У широкому розумінні слова йога є системою вправ медитаційної практики, спрямованої на те, щоб за її допомогою звільнити душу від пут сансари і карми. У техніку вправ індійсь­кий народ вклав свою вікову мудрість, глибоке знання фізіологічних закономірностей, вміння управляти завдяки їм свої­ми органами та функціями організму.

Послідовники йоги прагнуть досягти вищого стану свідомості через систему психофізіологічного тренування, що має вісім ступенів. Перші три стадії призначені для тренування грубого фізичного тіла (вказівки для очищення тіла всередині і ззовні, виконання поз); наступні три сходинки – контролювання дихання, приборкання розуму та зосередження для зміцнення і контролювання астрального тіла. Сьома стадія – медитація – застосовується для удосконалення як фізичного, так і астрального тіла. На останній стадії душа єднається із Всесвітнім Духом.

Випадковий спостерігач, який побачить, скільки зусилля, часу та уваги приділяє йогин своєму тілу, доходить висновку, що йогівська філософія – це лише різновид фізичної культури, яка виражається «стійкою на голові».

Далека від цього філософія йоги вчить, що справжня людина – це не її тіло, а безсмертне «Я», яке кожна людина відповідно до своєї ментальної еволюції певною мірою усвідомлює, що те «Я» тільки тимчасово перебуває в тілі і користується ним як інструментом. Тіло подібне до костюма, якого душа час від часу надягає і скидає, коли він зноситься. Ця тілесна оболонка має істотне значення для виявлення та розвитку людини в цій винятковій стадії. Хоча йогин дуже дбайливо та уважно ставиться до свого фізичного тіла, він іде далі й віддає тіло під контроль розуму, і, нарешті, тіло й розум він використовує для своїх вищих духовних потреб.

В галузі метафізики йогічні побудови в основному повторюють положення санкх’я. Новим елементом є лише ішвара, який у йозі не наділений усіма рисами божества – володаря реального світу (як у веданті), проте впливає на людей. В основі практики йога лежить уявлення про «Я» як чисту свідомість, яка, беручи участь у процесі пізнання, починає ототожнювати себе з діяльністю інтелекту – читти (у санкх’ї – буддхи) та наслідками цієї діяльності – відображеннями реалій світу. Шлях спасіння лежить у звільненні «Я» від впливу читти. Ступінь «поневолення» «Я» різна і має п’ять рівнів. Нижчий рівень (кшипта) – повний пристрастей життя, розум вільно блукає між об’єктів пізнання. Далі йде ступінь мудка (притупленість), що характеризується неусвідомленим потягом до пороку, сонливістю і т. ін. Вікшикта (неуважність) – перехідний рівень стану свідомості, коли безконтрольність розуму послаблюється настільки, що стають можливі як правильна поведінка, так і правильне пізнання. Перші три рівні негідні послідовника йоги, який має прагнути до екагре (зосередженість на одному об’єкті) і до нірудхе, вищого стану свідомості, коли стирається грань між суб’єктом та об’єктом, припиняється акт пізнання.

Щоб досягти цього ідеалу, йога пропонує три шляхи: шлях пізнання, шлях емоційної єдності, шлях активної дії. Практично вони здійснюються через вісім ступенів очищення та просвітлення. Тільки послідовне проходження всіх ступенів може гарантувати успіх. Додатковим засобом самовдосконалення є віра в поклоніння брахманові. Внеском у теорію пізнання можна вважати класифікацію форм мислення, яких у тогочасній йозі налічувалося п’ять: істинне пізнання, оманливе пізнання, абстрактне судження (словесне), сон, пам’ять. Маючи витоком брахманістські ритуальні діє, цей напрям давньоіндійської релігійної філософії накопичив великий досвід медитативної практики і вплинув на культи різних напрямів індуїзму (вішнуїзм, шиваїзм та ін.), а також на буддизм та джайнізм.

Міманса (II ст. до н.е.), виконуючи завдання захисту ведичної спадщини, пішла шляхом доведення «божественного» характеру стародавніх текстів. Для цього була запропонована оригінальна теоретична концепція, в якій субстанцією світу визначається слово, певний звуковий ряд. Вічність слова обґрунтовує вічність Вед, тому святий обов’язок кожної людини є суворе дотримування букви стародавніх текстів, у першу чергу виконувати свій обов’язок (дхарму), що дає змогу накопичувати внутрішню силу (апурву), яка допомагає звільнитися від карми, а тому від страждань.

Визнання субстанцією слова призвело до заперечення бога – творця, проте значення богів як об’єкту ритуальних дій зберігається, тому що це спосіб підвищення апурви. Онтологія міманси виходить з визнання реальності світу, що є матеріальним і складається з атомів. Править світом закон карми. Визнається існування безсмертної душі з тілом і надбуттям органів відчуття. Пізнання світу здійснюється за їх допомогою, а також шляхом логічного виводу, спираючись на авторитет, порівняння, гіпотезу, заперечення та інші форми розумової діяльності. Але достовірне знання про драхму можна отримати через слово. Прибічники міманси багато уваги приділяли теорії сихоти (вічного звуку) і порушили ряд цікавих лінгвістичних проблем, вплинувши на школу граматики.

Міманса, виступаючи суперником буддизму у вченні про сутність світу, рішуче заперечує ідею нереальності, або ілюзорності світу, миттєвості його існування, пустоти або ідеальності його. Міманса вважає, що світ у цілому вічний і незмінний, він не має ні початку, ні кінця, хоча окремі речі в ньому здатні змінюватися, виникати і гинути. Визнаючи багатоманітність світу, міманса зводить її до декількох категорій, зокрема до такої, як субстанція. Субстанція (у розумінні міманси) – це основа всіх якостей, що існує у дев’яти модифікаціях: земля, вода, повітря, вогонь, ефір, душа (Атман), розум, час і простір.

На особливу увагу заслуговує вчення міманси щодо зв’язку мови і мислення, слова і його значення. Міманса розрізняє вічні, незмінні звукові субстрати, слова і їх конкретні фонетичні вирази, здатні модифікуватись і змінюватись під впливом людини.

Психологія Упанішад: у пошуках універсального «Я»

© М.М. МАХНІЙ ПСИХОЛОГІЧНА ДУМКА СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ. — К.: Blox.ua, 2010

Психологія Упанішад: у пошуках універсального «Я«

Пояснення змісту священного знання дають Упанішади (букв.: «сидіти поруч, біля ніг вчителя, одержуючи повчання») – таємниче вчення, філософські частини Вед. Найавторитетніші Упанішади – стародавні, часом створення яких вважають ІХ–VІ ст. до н.е.

Центром роздумів в Упанішадах стає обмірковування питань про призначення людини, спосіб її життя і характер психіки, її пізнавальні здібності, норми поведінки тощо.

Найбільш загальна ідея Упанішад – пізнати єдність брахмана і атмана, світової та індивідуальної душі, стати на шлях визволення (мокша). У «Катха–Упанішадах» переважно розглядаються моральні ідеали людини. «Прашна-Упанішади» тлумачать проблему походження світу. «Мандук’я-Упанішади» присвячені безпосередньо психології. Проте її питання лежать в основі кожного міркування про смисл, характер і опору буття.

В Упанішадах вперше здійснено спробу, не заперечуючи історично більш ранні міфологічні уявлення, пояснити світ на поняттєвому рівні. Високий рівень раціоналізації та антропоморфна спрямованість реалізувалися у вченні про знання, яке здобувається шляхом медитації і носить містичний характер. Якщо залишити осторонь містику, то можна констатувати застосування методу інтроспекції (самоспостереження).

В Упанішадах вперше здійснено спробу абстрактно-логічного осмислення світогляду в поняттях «брахман» – єдина абсолютна реальність та «атман» – суб’єктивне духовне начало, душа.

Сутність світу – в тотожності брахману та атману, що розкривається на різних рівнях. Якщо атман є тіло, то брахман – Космос. Якщо атман є життєве «Я», душа, то брахман – космічна душа; якщо атман– інтелектуальне «Я», самосвідомість, то брахман – шивана (всевидячий володар світу), на рівні інтелектуального «Я» брахман і атман зливаються воєдино. А оскільки брахман є і безкінечна самосвідомість, і вище блаженство, то саме тут лежить шлях до спасіння душі. Необхідно досягти цієї єдності і тим самим звільнитися від сансари.

Сам брахман є абсолютне начало і кінець: усе, що в світі є, виникає з нього і повертається в нього. Але брахман не є світ, сам по собі брахман не визначається, бо лежить поза часом і простором, поза кількістю і якістю, а осягається особливого роду інтуїцією.

Однак мудреці Упанішад ще не були здатні створити струнку філософську концепцію. Їх побудови містять велику частку міфологічної спадщини, що починає трансформуватися у релігію.

Поруч з брахманом співіснує Брахма – персоніфікований бог-творець, який є новою формою існування ранньоведичного Праджапаті. Атман щоразу ототожнюється з Пурушою, який, окрім свого традиційного значення – пралюдини, набув значення якогось суб’єктивного начала, з притаманною властивістю одушевляти все живе.

Мудреці Упанішад, висунувши ідеї духовного шляху спасіння, мали включити до нього реальну практику ритуально-релігійних дій. Цікаво, що вже існував соціальний носій цього шляху – аскет-пустельник, але не можна було ображати і інших людей. Підсумком стала цікава концепція подвійного кругообігу душі: є шлях предків і шлях богів. Той, хто йде першим шляхом, роблячи жертвопринесення, досягає світу предків і через простір досягає місяця – «того світу», проте це ще не кінцева зупинка – через деякий час душа повертається в «цей світ», а тут на неї чекає «подяка»: праведній людині – лоно брахмана або кшатрія, неправедній – лоно свині або собаки.

Якщо людське життя, припускають стародавні індійські мислителі, завершувалось би смертю, то всі прагнення досягти максимуму житейських благ зазнали б цілковитої невдачі; вони поглибили б страждання перед наступаючим небуттям. Моральні ідеали підносяться над життям і смертю, чим свідчать про безсмертя душі.

Упанішади, маючи значний вплив на розвиток давньоіндійської філософськопсихологічної думки, стали джерелом ідей для різноманітних шкіл і напрямків, особливо веданти, санкх’ї, йоги, міманси, почасти буддизму.

Веданта (одна з найдавніших шкіл староіндійської філософії), орієнтуючись на Упанішади, вважала, що світ складається з безособового світового духу – брахмана. Індивідуальна людська душа, хоч і є безсмертною, набагато поступається перед світовим духом щодо ступеня своєї досконалості внаслідок занадто тісного зв’язку з тілом, який виявляється в підпорядкуванні цієї душі (атмана) законові необхідності (карма). Прив’язаність атмана до тіла змушує душу щоразу після смерті переселятися в інше тіло. Потік таких «перевтілень» (сансара) триває нескінченно довго, аж доки людині не вдасться повністю звільнитися від повсякденних життєвих турбот. Саме тоді настає «звільнення», яке означає злиття душі з брахманом, ототожнення з ним.

Шлях до спасіння лежав через осягнення брахману, що можливе через відмову від віддяки (насамперед від матеріальної) та оволодіння шістьма якостями: спокоєм духу, помірністю, відстороненістю, терпінням, зосередженістю, вірою. Шлях до спасіння відкритий всім двічі народженим, якщо вони будуть прагнути до звільнення душі, але щонайлегше це зробити тим, хто належить до варни (станової групи) брахманів (вищої касти в Індії).

Готового рецепту – як це зробити? – у священних текстах немає, отож досягти цього стану тільки дотриманням ритуальних норм неможливо, хоча цей етап також необхідний. Оскільки атман, як чисту свідомість, раціонально годі виразити, то повернення душі до своїх засад можливе лише через досягнення якогось умонастрою, коли всі психічні характеристики особистості будуть сприйматися як зовнішні стосовно свідомості. Тоді «майя» (омана, ілюзія) зовнішнього світу згортається і атман зливається з брахманом.

Згідно зі вченням школи санкх’ї (початок формування VІ–V ст. до н.е.) в основі буття лежать дві реальності: пракриті (об’єктивний світ) та пуруша (чиста свідомість). Сам термін «санкх’я« означає вирахування, обдумування. Він близький до слов’янського «любов до мудрості«, і не випадково, що санкх’я називає себе “школою мистецтва думати”.

Пракриті (або непроявлене) містить у собі три кінцеві причини світу – гуни, які проявляються і в матеріальній, і в психоматеріальній дійсності. Саттва – відповідно в «освітленні» і в «радості»; раджас – в «активності» і в «стражданні»; тамас – в «перешкоді» і в «байдужості». Еволюція Космосу циклічна. Період спокою, коли гуни перебувають у рівновазі, змінюється процесом утворення підвалин буття (таттва), з яких виникають усі предмети та явища дійсності. Порушником рівноваги гун є пуруша. Домінування саттви породжує махат – «інтелект», який своєю чергою є причиною появлення аханкару (цей термін можна перекласти як «самосвідомість», «усвідомлення своєї індивідуальності»). Якщо починає переважати тамас, аханкара породжує 5 танматр – об’єктивні сприйняття: звуки, смаки, запахи, зорові форми та стикання. Якщо саттва – виникають 11 індрій — здатностей сприйняття та дії: слух, смак, нюх, зір, дотик, мова, ходіння, праця, випорожнення, розмноження та розум (манас). Потім танматри слугують джерелом 5 матеріальних праелементів: простору, вітру, вогню, води та землі. Всього виникає 23 підвалини буття, з комбінацій яких складається весь світ. Ці підвалини вторинні стосовно пракриті, тому мають такі властивості: невічні, причинове обумовлені, незводимі одна до одної, їхні дії обмежені заданими функціями тощо.

Гносеологія санкх’я органічно відповідає її онтології. Пізнання є процесом взаємодії індрій та манасу, аханкари та махату, через який знання досягає пуруші. Нематеріальність пуруші потребує особливого механізму включення його до процесу пізнання. Він здійснюється за допомогою «тонкого» тіла (лінга), яке складається з 18 ідеальних підвалин. «Тонке» тіло, поєднуючись з п’ятьма праелементами, утворює «грубе» тіло, котре своєю чергою має 14 форм існування: вісім «божественних» родів, один людський, чотири тваринних і один – нерухомих тіл.

Онтологія та гносеологія санкх’ї послуговує обгрунтуванням особливого шляху «звільнення», метою якого є позбавлення від страждань. Страждання людині завдають: вона сама, інші люди та надприродні істоти. Щоб позбутися їх, мало дотримуватися старовинних обрядів, слухатися учителя, подавати милостиню і т. ін., тому що основною причиною страждань є особливий вид людського незнання: неусвідомлення істинної природи власного «Я». Тому, відповідно до санкх’ї, пріоритетним напрямом у пошуках шляхів звільнення є інтелектуальні зусилля для правильного пізнання світу та людини. Ця особливість свідчить про раціоналізм санкх’ї та зв’язок її з натурфілософськими школами. Філософія санкх’ї увійшла до теоретичного обгрунтування індуїзму, вона мала вплив і на буддизм, а також на індійське природознавство, особливо на медицину, політику та естетику.

Пізнаючи причини страждань, людина поступово від втілення до втілення вчиться не робити поганого і так пересилює погану карму. Послуговуючись своїм тілом як колісницею, на якій здійснюється шлях через самсару і яку вона покидає, досягнувши кінцевої мети – звільнення, людина досягає свободи, усвідомлюючи, що всі перипетії «об’єктивного світу» її не стосуються, вона стає віль­ною. Доброчесна людина чи повна вона пороків, але, пізнаючи, вона виби­рається із крайнощів важкоздоланого моря пристрастей і смерті. Душа носиться від одного жит­тя до іншого, як актор, що змінює і ролі, і вбрання. Заслуги і гріхи ведуть її володіннями самсари від Бога до билинки, вверх і вниз. Таким чином усе, що здається приналежністю душі і її сутністю, є лише частиною при­родного процесу.

Душа – спокійна споглядальниця усіх цих рухів і процесів, вона – не­змінне світло, чистий дух. Вона схильна помилятись, схильна впадати в оману незнання, сприймаючи себе громадянкою одного світу – світу при­роди. Звідси всі страждання. Лише пізнання, на якому наголошує санкх’я, є силою, котра звільнює від страждань. Пізнання відкриває природу і тут же закриває її для душі. «Подібно танцівниці, яка припинила танець, продемонструвавши його публіці, так і природа перериває свою діяльність, відкрившись душі», – читаємо в «Санкх’я-каріка «.

Психологічна думка у культурі Стародавнього Сходу

© М.М. МАХНІЙ ПСИХОЛОГІЧНА ДУМКА СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ. — К.: Blox.ua, 2010

Розділ третій  

Психологічна думка у культурі Стародавнього Сходу

Давньоєгипетський папірус

Західний стиль мислення і европоцентристські погляди часом заважають осягнути велич східної філософсько-психологічної думки. А втім культура Стародавнього Сходу історично склалася на багато віків раніше від культури Стародавньої Греції та Риму. Можна напевнотвердити, що давньогрецькі мислителі багато в чому скористалися з надбань культури й науки країн Стародавнього Сходу – Єгипту, Ассірії, Вавілонії та інших, зокрема з надбань в галузіприродознавства, медицини, техніки, які там були розвинені в давні часи дуже високо. Так, існують досить вірогідні оповіді про те, що такі відомі мислителі як Фалес, Піфагор і Демокрітпобували в Єгипті й багато що зі своєї мудрості почерпнули там. Більш легендарною видається версія перебування Піфагора ще й на берегах Гангу, в Індії, звідки він начебто перейняв східні теорії.

Стародавній Єгипет увійшов до історії людської культури пошуками найміцнішої опори буття і побачив цю опору в збереженні мертвого тіла у велетенських кам’яних гробницях –пірамідах. Тексти, знайдені в пірамідах, – це переважно висловлювання та молитви, звернені до богів, які допомагають померлому в потойбічному житті. На знаменитому Берлінському папірусі записана «Розмова втомленого життям зі своєю душею». Уявлення про душу містяться в «Книгах мертвих» – збірниках текстів, які клалися разом з померлим у могилу. Це були книги, які використовувались для «вдосконалення померлого». Він мусить знати як долати перешкоди потойбічного світу.

В основі поховальних звичаїв стародавніх єгиптян лежали певні уявлення про природу душі. Уявлення ці були досить складними. У всякому разі, різні єгипетські папіруси описують природу тих субстанцій людини, котрі продовжують жити після смерті. Це саху (духовне тіло); ка (двійник, невидима схожість фізичного тіла); секхем (форма, в якій людина існує на небесах); до цього додається також рен (духовне ім’я істоти).

Одним з найважливіших компонентів давньоєгипетського світогляду було уявлення про безсмертя, пов’язане з богом Озірісом, який символізував відтворення життя і продовження його у вічності. Якщо до мертвого поставитись як до Озіріса і відповідно поховати його, він воскресне як Озіріс.

Давні папіруси свідчать про те, що єгипетські жерці детально розробили прийоми гіпнотичного заглиблення у трансові стани. Ці прийоми часто базувалися на пильному вдивлянні у вогник лампи-світильника. Цілком, вірогідно, що «чарівна лампа» арабської традиції походить саме від єгипетських форм подібної практики. Окрім того, дослідники вважають, що з Єгипту походять знамениті в окультному світі карти Таро, за допомогою яких відбувається гадання про минулу й майбутню долю стосовно даної миті. З психологічної точки зору коріння Таро – то символічна мова спільної свідомості людства. Тут крізь містичну форму пробивається ідея спорідненості езотеричної мудрості світу великої природи – макрокосмосу і світу людини – мікрокосмосу.

Взагалі для східної парадигми філософствування характерна «розмитість» меж між людиною та природою у взаємовідношенні «людина – світ». Етико-психологічна тематика тут явно домінує над натуралістично-емпіричною. Будучи переважно споглядальною щодо природного буття, східна парадигма головну увагу звертає на проблему постійного самовдос­коналення людини, а не вдосконалення світу.

В Індії філософію називають «даршана» (бачення, споглядання), що відображує глибоку інтуїцію Староіндійської філософії як прагнення до осягнення духовних реалій, людської свідомості й буття.

На грунті індуїстської культури, підвалини якої були закладені приблизно до VIII ст. до н.е., вивчення психології свідомості досягло досить значного рівня. Санскритська термінологія, що використовувалась задля опису різних психічних процесів і станів, видалася настільки відпрацьованою, що усталилася згодом і у західному лексиконі. Загальне значення таких слів, наприклад, як йога, карма, кундаліні, майя, нірвана, прана і чакра, в принципі відомо, мабуть, кожному, хто хоч трохи цікавиться психологічною проблематикою.

«Веди» (санскрит. «знання», «знавство») – найдавніші пам’ятки індійської літератури, які є основними джерелами для виявлення релігійних, філософських, психологічних уявлень стародавніх індоарійців. Виникнення Вед більшість учених відносять до першої половини II тисячоліття до н.е. Ведична література за своїм змістом дуже багата, різнобічна та часом малозрозуміла для невтаємничених.