Вступ

© М.М. МАХНІЙ ПСИХОЛОГІЧНА ДУМКА СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ. — К.: Blox.ua, 2010

Мікеланджело  Буонаротті «СТВОРЕННЯ АДАМА» (1511)

Вступ

Як ви пам’ятаєте, Бог створив світ, якого ще ніколи не існувало. У п’ятий день роботи Бог втратив інтерес до своєї праці – стомився, але дав їй високу оцінку: світ був гарним. Долаючи стомленість, Бог за своїм образом і подобою створює Адама, щоб світ став цілісним. Зрозуміло, Адам – частина природи. І заради чого його створив Бог? Звісно: щоб Адам продовжував розпочате Богом творіння світу.

Третя дія, яку зробив Бог (перша – створив світ, друга – Адама), у своє творіння вдихнув душу.

Це теж зрозуміло: без душі Адам був би неспроможним виконати завдання, які покладав на нього Бог; Адам так і залишився б частиною природи. Але Адам був задуманий у якості інструмента природи. Для цього він і отримав душу.

Світові релігії розглядають створення людини як акт Божої волі. Про це сказано у священних книгах іудеїв, християн, мусульман. На шостий день творіння «І сказав Бог: «Створімо людину за образом Нашим, за подобою Нашою» [Бут. 1:26]. У Корані читаємо: «Я установлю на землі намісника» [Коран, 2: 28], «Я створю людину» [Коран, 15: 28]. Але творення людини відрізнялось від створення рослин та тварин, для появи котрих було досить одного: «Нехай буде…» Людина – істота, що має два начала: духовне й матеріальне, то ж і її творення поєднує два етапи: створення матеріальної оболонки, тобто тіла, » із пороху земного» [Бут. 2 : 7], із глини [Кор. 15:28] і другий – «І дихання життя вдихнув у ніздрі її. » [Бут. 2:7], або «… вдуну від Мого Духа» [Кор. 15: 29], «… і стала живою душею» [Бут. 2: 7]. Створено намісника Бога на землі [Кор. 2: 28], Його образ і подобу [Бут. 1: 26].

Так виглядає послання землян своїм космічним сусідам

Цінність людини не стає меншою в залежності від того, створена вона Богом, занесена з Космосу чи є результатом еволюції живого.

Питання щодо наукового статусу поняття «душа» завжди було і лишається предметом дискусій між «світськими» та «релігійними», віруючими і невіруючими психологами. «Психологія, у власному розумінні цього слова, перебуває ще більше, ніж історія, в тісному відношенні з релігійними системами… Всі релігійні системи не тільки виникли з потреб душі людської, але й були, у свою чергу, своєрідними курсами психології… Великі психологічні істини, приховані в Євангелії, поширювалися разом з євангельським вченням… Яка книга у світі представляє глибшу психологію, правильніше знання людей, і яка книга у світі більше читалася, слухалася, обмірковувалася! Якщо ж євангельська психологія… зробилася загальним надбанням християнського світу, тобто всього освіченого європейського світу, то яким же чином психолог може не знати цієї психології, може обійти її…?» – зазначав Костянтин Ушинський.

З часів стародавніх греків почалися нескінченні сперечання про сутність людини та таємниці її душі. Відома притча про Платона і Діогена, які теж намагалися визначити сутність людини. Людина, твердив Платон, це двонога безпера тварина!

А що, не так?! Адже у тваринному світі це єдина ознака, яка відрізняє людину від своїх «братів молодших».

Наступного дня Діоген обскубав півня, приніс його до Платона і кинув йому під ноги: «Ось твоя людина! Дво­нога! Безпера!.. Усе так, як ти визначив».

Платон не розгубився і додав: «Людина – це двонога безпера істота з широкими нігтями!»

Більш точно? Так, але все ж таки помилкове визначення, за прикметами, а не за сутністю.

Коли стародавні мудреці кожній людині говорили: «Пізнай самого се­бе!» («Gnóthi sеautón«) – вони мали на увазі науку пізнан­ня своєї душевної сутності. Це давньогрецьке висловлювання, яке, власне, стало психологічним девізом, було викарбуване на фронтоні храму Аполлона в Дельфах. Античність приписувала цей вислів Фалесу, а частіше всім семи давньогрецьким мудрецям, які нібито, зібравшись біля Дельфійського храму, поклали цей вислів в основу всієї еллінської мудрості.

Геракліт Ефеський, один з найславетніших давньогрецьких філософів, стверджував, що «меж душі не відшукати, яким би шляхом ти не йшов: така глибока її міра». Проте людина протягом багатьох століть наполегливо проторює різні стежки, щоб наблизитися до розуміння таємниць психіки, збагнути природу власного «Я», знайти засоби гармонізації душевних станів.

Отож, знання, які ми зараз називаємо психологічними, існували здавна. Становлення психології – тривалий процес боротьби різних поглядів і концепцій, пошуку свого місця серед інших наук. Те, що видається самоочевидним одному дослідникові, може не бути таким для іншого.

Психіка (психічне) може розглядатися як об’єктивна реальність, що існує незалежно від тілесних носіїв земного походження і в своїх метафізичних визначеннях підноситися до таких метапонять, як Абсолютний Дух, Космічний Розум, Логос тощо. Більш традиційною є думка, що психіка може існувати лише в межах окремої тілесності, що тільки індивід може бути носієм і суб’єктом психічного життя. Різними сьогодні можуть бути навіть погляди щодо виникнення психічної реальності: а) існувала завжди; б) створена Богом; в) занесена з інших Галактик; г) сформувалася в процесі еволюції як функція матерії, що розвивається тощо. Саме тому знайомство з різноманітними психологічними теоріями дає змогу краще зрозуміти предмет психології і методи дослідження психіки.

Питання про місце психології в системі наук завжди було і залишається предметом гострих дискусій. Від відповіді на нього залежать можливості використання психологічних даних в інших науках. Місце, яке відводилося психології в системі наук у різні історичні періоди, свідчило і про рівень розвитку психологічних знань, і про загально філософську спрямованість самої класифікаційної схеми. У цій схемі психологія завжди була саме тим компонентом, який переконливо показував неспроможність усіх лінійних класифікаційних схем. Жодна наука не переходила з однієї рубрики в іншу стільки разів, як психологія.

В історії психології, психологічній науці, яка займається дослідженням процесу встановлення психологічних знань і уявлень, можна знайти три основних підходи до визначення рамок та етапів розвитку психології:

— відповідно до першого підходу, психологія має довгу передісторію і коротку історію, яка починається з другої половини XIX століття (Г. Еббінгауз);

— представники другого підходу (М.С. Роговін та ін.) вважають, що розвиток психологічної думки має бути розподілений на три етапи (донаукової (міфологічної), філософської і наукової психології);

— згідно з третім підходом (культурологічним), розвиток психологічної науки повинен розглядатися в контексті розвитку людської культури взагалі. До цього підходу належать вчинкова концепція в історії психології, розроблена українським вченим В. А. Роменцем.

Згідно остатнього підходу, етапи розвитку виокремлюються за історичними епохами – отож, можна говорити про психологію міфологічного періоду, психологію античності, психологію середньовіччя, психологію Відродження, психологію епохи Бароко, психологію Просвітництва, психологію сцієнтизму (останньої епохи, що бере початок у XIX ст., у якій, до речі, живемо й ми – її назва походить від латинського «scientia» – наука, і відбиває ту рушійну силу, яку має наука у сучасній культурі).

Запропонований останнім підходом поділ історії психології має сенс, бо психологія кожної історичної епохи мала суттєві відмінності, робила цілком певні акценти на тих чи інших психічних явищах.

Творцями терміна «психологія», що в дослівному перекладі означає «наука про душу», були німецькі вчені Рудольф Геккель та Отто Касманн.

У 1590 р. професор філософії Геккель видав латинською мовою книгу під назвою «Психологія», яка мала значну популярність і протягом семи років витримала три видання. В 1594 р. послідовник Геккеля Отто Касманн продовжив дослідження душі в книзі під назвою «Антропологічна психологія».

Дослідження меж проблеми, пов’язаної із цим терміном, безсумнівно, сприяло консолідації психології, внутрішньої структури та міждисциплінарних її зв’язків. Виникає фах психолога. Але переломною віхою в історії психології вважають 1879 рік, коли німецький учений Вільгельм Вундт заснував у Ляйпцігу першу у світі психологічну лабораторію, обладнану спеціальною апаратурою. Туди за науковим досвідом з усіх усюд почали з’їжджатися вчені, і невдовзі подібних лабораторій було вже багато. Настав час офіційного визнання психології як самостійної та експериментальної галузі знань. Отож, психологія одна з наймолодших наук і одночасно одна з найдавніших. Про це афористично висловився німецький психолог Герман Еббінгауз: психологія має довгу передісторію й коротку історію.

Історія психології – галузь психологічних знань, що вивчає розвиток психіки і знань про неї в історичному і логічному аспектах з акцентом на першому із них. Вона показує історичне становлення психологічних знань, відшуковуючи зв’язок з духовною і матеріальною культурою народів світу, визначає пріоритетні напрями досліджень у зв’язку з «духом часу».

Серед найважливіших питань, які вивчає історія психології, можна виділити такі:

— методологія історії психології з її двома основними полюсами – сцієнтизмом і антисцієнтизмом, критеріями поділу теоретичного й емпіричного;

— історія методології, включаючи проблеми співвідношення механіцизму й холізму як протилежних підходів до розуміння і пояснення людської психіки, пізнавальних та метафізичних аспектів, аналіз гуманістичного й «обезлюдненого» начал, механіцизму та операціоналізму;

— сучасний стан психологічної науки з її проблемами сучасної теорії і методології, структури знання в цілому;

— зіставлення досліджень різноманітних шкіл і напрямів – біхевіоризму, інтроспекціонізму, гуманістичної психології, феноменологічного, екзистенціального, трансперсонального напрямів, гештальтпсихології, символічного інтеракціонізму, фройдизму;

історія окремих розділів психологічного знання – когнітивної психології, нейропсихології, теорії діяльності, психології релігії, психології творчості, політичної психології тощо;

— хроніка наукового життя; внесок учених у розвиток психологічної науки.

Складовою історії психології є історіографія психології – сукупність досліджень, об’єктом яких і є історія психології. Вона ставить своїм завданням дослідити минуле з метою висвітлення загальної теорії розвитку психологічних ідей, розкриття умов і причин цього розвитку, закономірностей і механізмів одержання нового знання про психічну реальність, взаємодії науки та соціальної практики.

Як і будь-яка інша наука, історія психології будується на фактах, на критичному аналізі особливої емпірії у вигляді реальних подій (відкриттів, помилок, теорій, суперечок тощо), які відбувалися в конкретну епоху. Достовірне конструювання цих подій, їх опис – необхідний ґрунт історичного дослідження. Від опису картин того, чого вже немає, до пошуку механізмів, дія яких привела до результатів, що записані в пам’яті науки, – такий шлях пошуку ключових, значущих думок. Тільки тоді, коли історичне дослідження виявить, як були досягнуті ці результати, завдяки чому виникло нове знання, воно набуває статусу наукового.

Знання історії наукової дисципліни, зокрема психології, конче потрібне для людини, яка вирішила присвятити себе цьому фахові. Це початковий пункт теоретичної підготовки, який збагачує загальну й професійну ерудицію. Кожна нова генерація психологів мусить знати досягнення попередників ще й для того, щоб дати відповідь на одвічні питання людського буття, але на ґрунті нових обставин і нового досвіду.

Пропонований навчальний посібник з історії психології має на меті:

— дати студентам цілісне уявлення про закономірності розвитку знань про психіку в історичному і логічному аспектах;

— розкрити взаємозв’язок психології з іншими науками, від яких залежать її досягнення;

— з’ясувати залежність зародження і сприймання знань від соціокультурного контексту, від ідеологічних впливів на наукову творчість;

— дослідити роль особистості, її індивідуального творчого шляху в
становленні самої науки.

З метою адекватного висвітлення ролі історичного і людського факторів в історії психології значний акцент зроблений на більш глибокому ознайомленні студентів з видатними, оригінальними мислителями різних епох, погляди яких найяскравіше репрезентують становлення «науки про душу».