Мілетська школа: у пошуках першоелементів світу і душі

© М.М. МАХНІЙ ПСИХОЛОГІЧНА ДУМКА СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ. — К.: Blox.ua, 2010

Мілетська школа: у пошуках першоелементів світу і душі

Фалес Мілетський

Античні філософи прагнули відшукати причину всіх явищ, що привертали до себе увагу. Поступово серед них формується уявлення про співвідношення великого світу природи (макрокосмосу) і малого людського світу (мікрокосмосу).

Представники однієї з перших у Стародавній Греції філософських шкіл, що виникла наприкінці VII ст. до н. є. на західному узбережжі Малої Азії в місті Мілеті, – Фалес (бл. 625 547 до н. є.), Анаксімандр (бл. 610 – 546 до н. є.) і Анаксімен (бл. 585 – 525 до н. є.) уявляли першоречовину буття в конкретно-речовій формі води (Фалес), повітря (Анаксімен), «апейрона», що в перекладі з давньогрецької мови означає «невизначене», «безмежне» (Анаксімандр).

Виділення саме названих конкретних речовин як втілення «першоречовини» світу, а отже і душі, не є випадковим. Так, Фалес визнавав першопочатком те, що є максимально наближеним до природного буття і водночас могло б бути зображене гранично відстороненим, зі значною мірою абстракції – воду. Фалесу приписують такі висловлювання: “насіння і зерна всього існуючого мають вологу природу”, “висихання всього є смерть”. Таким чином, за Фалесом, життя пов’язане з вологою, а волога передбачає наявність води, тому все походить з води, знаходить своє життя у воді і закінчується в ній.

Але вода Фалеса не з ряду фізико-хімічних елементів, не та, що ми п’ємо (це лише один з її станів). Це першооснова – рідка сутністність, з якої витікає все суще і у яку все повертається, але яка сама залишається незмінною попри всі перетворення. Фалесова вода співставлялась з божественним началом. «Найстарше з усіх речей, говорив філософ, – Бог, бо він не народжений«. Саме тому він – основа всього. Коли Фалес стверджував, що «все сповнене богів», він, можливо, підкреслював, що все насичене першопочатком.

Вже сама думка, що речі, які ми бачимо, в дійсності складаються з якоїсь іншої матерії, аніж та, яку ми бачимо нашими очима та сприймаємо іншими органами чуття, робить його твердження першим кроком до серйозної постави одної з основних філософічних проблем, проблеми «субстанції», себто «первісної матерії», з якої складеться все.

Саме вода своїми наочними перетвореннями на лід або пару вказує на можливість нескінченної кількості метаморфоз.

Про Фалеса розповідають, що він також вважав душу деяким рушійним началом. Магніт, на його думку, має душу саме тому, що приводить у рух залізо. Тече вода в ріках, рухаються світила на небі, котиться камінь з гори. Це дає підставу Фалесу вважати, що душа є і в неодухотворених предметах, якщо спостерігати переміни, що трапляються, зокрема, з янтарем і маг­нітом. Янтар і магніт мають властивість приводити інші речі в рух, ніби наділяти їх душею.

Натурфі­лософський принцип поєднується з суто психологічним в концепції Анаксімена, який вважає душу повітрям, а дихання її головним визначенням. Дихання і повітря охоплюють увесь світ, і Анаксімен висуває ідею всезагальної одухотвореності, як це було і у вченні Фалеса. Проте в означенні першоелемента світу Анаксімен надав перевагу повітрю. Він віднайшов у цьому елементі завдяки його рухливій і змінній природі основу для варіацій та трансформацій. Можна в цьому твердженні бачити дальший крок наперед, бо замість «масивної» води Анаксімен бере за основу всього майже непомітний, малоприступний для чуття елемент, який нагадує «дихання», віяння життя, із чого повстала думка про душу.

За дальшими відомостями Анаксімен хотів пояснити також спосіб, яким один елемент перетворюється в другий, – це відбувається шляхом «згущення» та «розрідження». Конденсуючись, повітря охолоджується та перетворюється на воду, потім на землю; ослаблюючись і розширюючись, воно нагрівається і стає вогнем. Кількісні зміни початкової реальності породжують таким чином все інше. З процесами «ущільнення» і «розрідження» вводиться принцип динамічної причини, про яку не було мови у Фалеса.

Анаксімандр першооснову знайшов не серед реальних стихій, що підлягають спостереженню, а в апейроні. Прикметник апейрос по-грецьки означає неосяжний, неозорий, безмежний, безкраїй. Апейрон Анаксімандра безсмертний, непідвладний знищенню і вічно рухається. На безмірності апейрону базується здатність не вичерпуватися, бути вічним генетичним початком Космосу, лежати в основі взаємоперетворення чотирьох стихій: адже якщо стихії перетворюються одна в одну, отже, у них є щось спільне, що само по собі не є ні землею, ні водою, ні повітрям, ні вогнем. Анаксімандр стверджував, що апейрон – основа і єдина причина всієї суті; алейрон все із себе виробляє сам: обертально рухаючись, апейрон виділяє протилежності: вологе і сухе, холодне й тепле; їх парні комбінації утворюють землю (сухе й холодне), воду (вологе й холодне), повітря (вологе й гаряче), вогонь (сухе й гаряче).

Апейрон у Анаксімандра виступає як божественне начало, бо воно безсмертне і не може бути зруйноване. Всупереч міфологічному і космогонічному світоглядам, у яких найперші боги також є безсмертними, космологічний напрямок мислення Анаксімандра визнає першопочаток вічним, бо не тільки не має завершення, але й не має початку. У нього Бог – першопричина, а Боги стають світами, універсамами, яких безліч, і вони циклічно виникають і гинуть.

Світ Анаксімандра побудований на симетрії. Він виникає завдяки виокремленню з первинного одвічного апейрону серії контрастів (протилежностей) – теплого і холодного, світла і темряви, сухого і вологого, – які прагнуть перемогти одна одну. Чергування протилежностей є «несправедливість» (народитися для кожної з протилежностей означало протиставити себе іншій). Але оскільки світ народжується з розколу на протилежності, то на початку виступає несправедливість, яка має спокутувати себе смертю (кінцем) того ж світу, який потім народжується знову у ряду певних циклів безкінечного часу, виступаючого у ролі судді (вказує межу кожному зі вступаючих у протидію начал, обмежуючи панування одного на користь іншого, і навпаки). Отже, повстання окремих речей є ніби якимось їх «гріхом» проти «необмеженого» – повставши, вони нищать одна одну й зникають, гинуть, впливаючи знову в ту первісну субстанцію, з якої повстали. Погляд Анаксімандра можемо з повним правом назвати «трагічним».

Ось як виглядає ґенеза космосу. В якийсь момент вічності виникли перші дві протилежності: холодне і гаряче. Холодне у своїй первісній природі було рідким. Частково трансформоване гарячим (вогнем), воно утворює повітря, периферійні сфери. Вогняна сфера потроюється, народжуючи сонце, місяць і зірки. Рідкий елемент збирається у земних западинах, утворюючи моря. Земля нагадує рівновіддалений від усіх інших рухомих небесних тіл непорушний циліндр. З рідкого елемента під дією сонця народжуються перші організми, елементарні структури, з яких мало-помалу розвиваються тварини більш складні. На думку Анаксімандра, перші живі істоти, включаючи й людей, зародилися в нагрітім сонцем мулі й мали рибоподібну форму.

Афоризми від Фалеса:

Найстарше з усіх речей Бог, бо він не народжений.

Найпрекрасніше з усього – космос, бо він творіння Бога.

Найбільше з усього – простір, бо він вміщує все.

Найшвидше з усього – думка, бо вона біжить без зупинки.

Найсильніше з усього – необхідність, бо вона перемагає всіх.

Наймудріше з усього – час, бо він виявляє все.

Пам’ятайте, що діти ваші будуть поводитись з вами так, як ви поводитесь зі своїми батьками.

 

Апулей Люцій: «Міф про Амура і Психею»

© М.М. МАХНІЙ ПСИХОЛОГІЧНА ДУМКА СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ. — К.: Blox.ua, 2010

Апулей Люцій: «Міф про Амура і Психею«

Психея народилася в царській сім’ї, була третьою, найкрасивішою донькою: люди вважали, ніби сама Венера зійшла на землю. І стали віддавати їй почесті, яких достойна лише богиня. Всюди опустіли храми, ніхто більше не звертався до богів. Єдиним богом стає Психея. Це викликало заздрість самої Венери і роз’ятрило її самолюбство. Вона вирішує помститися так, щоби Психея зненавиділа свою красу. Помста богині полягає в тому, що Амур викличе у Психеї почуття кохання до останнього із смертних, найнікчемнішої істоти. Отож Психея мимовільно стає супроти богині, занурюється у серйозні життєві ситуації, усвідомлює їх, стає психологічно визначеною.

Психея зачаровує людей своєю красою, але ніхто – ні царського роду, ні простого не просить її руки. Всі сприймають її як статую. Психея виступає аналогом Галатеї, створеної Пігмаліоном, статуї, яку оживляє Афродіта (Венера), не відчуваючи в ній суперниці. Психея ж є найбільшою суперницею для будь-якої богині, для будь-якого бога, адже вони відчувають, що самі є породженням її невичерпного духу. Несвідомо проектовані і уособлені психічні здатності зрештою знаходять своє належне місце – в людській душі.

Батько Психеї звертається до мілетського оракула, і через нього Аполлон повідомляє, що наречена матиме чоловіка «дикого і жорстокого», жахливого дракона, який облітає ефір, ранить усіх, спалює палким полум’ям. Цього дракона бояться навіть боги, на самого Юпітера і Стікса (підземну річку), він навіює жах.

Психею ведуть до високої скелі, де вона мусить чекати на свого чоловіка. «Ведіть мене і ставте на скелю, як було мені роковано. Поспішаю вступити в щасливий цей шлюб, поспішаю побачити благородного мого чоловіка. Чого відволікати, відтягувати прихід того, хто народжений всьому світові на погибель?».

Батьки Психеї віддали себе вічній ночі, а її, полохливу, тріпотну, заплакану, ніжний подув Зефіру переносить зі скелі у глибоку долину на лоно квітучого лугу. Психея бачить нерукотворний палац. Здається, ніби великий Юпітер створив ці чертоги небесні для спілкування зі смертними.

Глибокої ночі увійшов до Психеї таємничий її чоловік, зійшов на її ложе, дружиною своєю зробив і ще до схід сонця поспішно зник. Для слуху й дотику має Психея чоловіка, а не для зору. І бачити його вона не має права.

Амур радить Психеї не спілкуватися зі своїми сестрами: цим завдасть вона велику скорботу йому, а собі – вірну загибель. Тобто, душа, яка вже отримала фундаментальну визначеність, не може спілкуватись з тими душами, які такої визначеності не мають. Це буде деградація психічного, повернення його до первісного невизначеного стану.

Психея благає Амура, щоб він дозволив їй побачитись з сестрами, і він дозволяє. Але застерігає, щоб не робила спроб побачити його єство. Вдячна Психея називає свого чоловіка «медовенький мій, подружжя моє!» Психея виступає спочатку «чистою дошкою», і перше її визначення, перше пробудження до життя має еротичний зміст.

Сестри приходять у палац Психеї. Вона показує їм незчисленні свої багатства. Палац є уособленням визначеностей світу, який відкрився Психеї, коли вона отримала свою першу еротичну рису. Психіка отримала ціннісний аспект, отож і зовнішній світ став ціннісно визначеним. Заздрісні сестри хочуть позбавити Психею її багатства, провокують її побачити свого чоловіка, розкрити його таємницю. Амур знову застерігає дружину, щоб вона не слухала сестер, і не робила спроб його побачити. Амур відкриває таємницю – Психея носить у своєму череві дитину божественного походження. Вона ж сподівається, що через дитину Амура зможе уявити його власні риси.

Сестри мучаться від своєї невизначеності, вбогості і виношують у своєму серці нові плани злодійства. Вони з’являються до Психеї і заявляють, що її чоловік не бог, а змій, як це пророкував оракул Аполлона, що цей змій згодом з’їсть її разом з її плодом. Сестри радять Психеї позбутися чоловіка-змія: щойно він засне, запалити лампу і зарізати його бритвою.

Вагання Психеї щодо наміру вбити свого чоловіка є ваганням між визначеністю і невизначеністю, конструкцією психічного і його деструкцією. Душа прагне осягнути можливість виявленого світового багатства, виявленого через орган – душу, але сама душа виявляється вихідним пунктом для породження цього багатства. Побачити Амура – означає тепер нічого не бачити, адже все це поки є нічим, де будь-яке розрізнення неможливе. Це аналогічне діям біблійної Єви, яка зірвала яблуко з дерева пізнання, і її було вигнано з раю разом із чоловіком.

Амур благає заради щастя не відкривати завісу, за якою приховано сутність його образу. Визначеність Амура стосується конфліктної ситуації, в яку буде втягнуто людину і в якій вона буде тепер страждати. Чистий позитивний еротичний потяг розкриватиме свій другий бік – страждання від вічного поривання, вічної невдоволеності, недосягнутості, незбагненності.

Психея бере світильник і дивиться на прекрасного бога, його зброю. Стрілою ранить собі палець – виступають крапельки крові. Психея, не підозрюючи нічого, пройнялася коханням до бога кохання. Палко цілуючи його, вона не помічає, як гаряче масло з лампи падає на богове плече. Лампа обпалила того, хто сам є паном усілякого вогню! Амур прокидається. Зрозумівши, що клятву порушено, піднімається в повітря і зникає.

Психея карає своїх сестер. Вона каже, ніби бог не хоче з нею більше бути у шлюбі за те, що вона його обманула і навіть хотіла зарізати, а хоче мати подружжям її сестру. Одна за другою поспішають сестри до скелі, кидаються вниз і розбиваються. Тим часом Психея, обходячи багато країв, шукає свого милого. Тоді як Амур з обпаленим плечем лежав у покоях своєї матері, у світі пропала любов, стало грубо й дико, розпалися зв’язки сімейні, дружні, зникла повага, з’явилась ганьба. Венера прагне помститися Психеї, що зв’язала свою долю з її сином, а саму богиню краси ледве чи не затьмарила своєю красою.

Психея благає Цереру і Юнону, щоб вони її сховали від гніву Венери, але богині відмовляють їй, хоч і виявляють до неї симпатію. Психея вирішує смиренністю схилити Венеру до примирення. А Венера за допомогою Меркурія шукає Психею. Оголошено винагороду тому, хто повідомить про місце її перебування. Венера дасть тому сім поцілунків солодких і ще один «наймедвяніший з ласкавим язика приторком». Усі кинулись на розшуки Психеї. А вона сама приходить до Венери. Служниці богині Турбота і Сум за наказом своєї пані піддають невістку тортурам. Сама Венера знущається з неї і нарешті дає їй наказ відокремити зсипані до купи зернятка пшениці, ячменю, проса, маку, гороху, сочевиці, бобів за короткий час і подати цю роботу ій на схвалення.

Ідея розрізнення, відокремлення дрібних зерен різних рослин є мотивом багатьох казок. Герой має довести свою здатність виконати таку складну роботу, за що добивається прощення, нагороди тощо. Розрізнення зерен у казках і в даній легенді є розрізненням психічними здатностями світових явищ, розрізненням досить тонким, яке стає суттю свідомості. Це вміння класифікувати різні стани і позиції ситуації, встановлювати їхні групування, серіації тощо. Психіка (Психея) в діяльності вчинкового характеру виявляє і формує свої можливості і доводить свої права на шлюб із самим Амуром.

Крихітні мурашки допомагають Психеї, і роботу виконано. Венера дає невістці нове завдання, пов’язане зі смертельним ризиком – відшукати золоте руно. Тростина радить Психеї, як уникнути несамовитості оскаженілих від спеки баранів, як знайти, не піддаючи небезпеці своє життя, заплутане на вітах золоте руно. Психея виконує настанову і приносить його Венері.

Третій наказ богині стосується вже вольових якостей (другий був іспитом для емоцій). Венера хоче випробувати присутність духу у Психеї і ставить перед нею завдання, уявлення про яке викликає в «душі» жах і цілковиту безпорадність: «Чи бачиш там вершину крутої гори, що підноситься над найвищою скелею, де із похмурого джерела витікають темні води?.. вони зрошують стигійські болота і клекотні хвилі Коцита сповнюють собою. Звідси, із самого джерела глибокого зачерпнувши льодової води, негайно принесеш її мені у цій склянці».

Психея прямує до вершини, але бачить, що води джерела стережуть люті дракони з недріманними очима. Психея у розпачі, але тут з’являється царствений птах Юпітера – хижий орел – і пропонує їй свою допомогу. Обминаючи драконів, він набирає у склянку джерельну воду і віддає її Психеї, а та швидко відносить її Венері.

Але на цьому випробування не завершуються. Венера вимагає, щоб Психея спустилася в глибокий Тартар і, взявши у Прозерпіни баночку її краси (свою Венера трохи вичерпала у стражданнях через безпутного сина), принесла зі світу померлих. Психея знов у розпачі. Побачивши високу вежу, вона спішить до неї, аби, скинувшись звідти, знайти свою смерть. Тоді вежа промовляє до Психеї: якщо дух її відділиться від тіла, вона зійде в Тартар, але назад не буде вороття. І пояснює, як дістатися до царства Прозерпіни і повернутися живою. Єдина умова, яку ставить вежа, – не відкривати баночки, не заглядати неї.

Аналогічна умова виходу із царства мертвих для Еврідіки: Орфей не має права озирнутися назад, тому що Еврідіка знову зникне у царстві мертвих – і тепер уже назавжди. Дружина біблійного Лота теж озирнулася назад, незважаючи на заборону, і скам’яніла через свою цікавість. Саме заборона пізнання інтригує людину побачити велику таємницю, а це є таємниця буття, можливості психічного, можливості розрізнення в бутті, його визначеності. Навіть загроза втрати всього, загроза смерті не зупиняють людину перед таким предметом пізнання. А приховане в баночці – це буття саме по собі, в-собі-буття. Воно є ніщо. Воно є знищення розрізнення, зникнення переживання буття, морок тотожності, хоч воно в собі є всім. І підземний сон, воістину стигійський, що вирвався з-під кришки, оволодіває Психеєю. Заціпенівши, вона падає. Це заціпеніння – від повної абстрагованості будь-якого визначення, такий стан дорівнює смерті. Психея лежить нерухомо, як мрець. Амур знаходить її, пробуджує від смертельного сну безпечним уколом своєї стріли, а стігійський сон заховує назад у баночку. Психея поспішає з нею до Венери.

Амур звертається по допомогу до свого батька і викладає йому історію з Психеєю. Батько хоч і скаржиться на сина за те, що той змушував його втрачати боже обличчя через пристрасті перелюбства, перетворюватися на змію, вогонь, звірів, птахів, домашню худобу, все ж прощає Амурові, сину своєму, і обіцяє виконати всі його бажання. За це він просить віддати йому в нагороду дівчину неземної краси, яка десь перебуває в цей час.

Скликавши зібрання богів, Юпітер переказує їм таке: «Вирішив я якось вуздою стримати буйні поривання його квітучої молодості; досить з нього, що його щоденно порочать оповідками про перелюбства і різного роду скверни. Слід знищити будь-який привід до цього і зв’язати хлопчачу розпусту шлюбними вузами. Він вибрав дівчину і позбавив її невинності, нехай же вона залишиться при ньому, нехай він нею володіє і в обіймах Психеї насолоджується вічним коханням». Звертаючись до Венери, каже: «А ти, дочко, облиш усяку печаль і не бійся, що твій знаменитий рід і стан постраждає від шлюбу зі смертною». Юпітер наказує Меркурієві доставити Психею на небо. Подаючи їй келих з амброзією, промовляє: «Прийми, Психеє, стань безсмертною. Нехай ніколи Купідон не відлучається із твоїх обіймів і нехай буде ваш союз навіки віків». Згідно з олімпійськими ритуалами Психею передано під владу Купідона. Пройшов час, і народилася у них донька, яку люди називають Насолодою.

Коментований переказ міфу Володимира Роменця

Психологія в античному світі

© М.М. МАХНІЙ ПСИХОЛОГІЧНА ДУМКА СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ. — К.: Blox.ua, 2010

Розділ другий

Психологія в античному світі

Античний – слово латинське й у перекладі означає давній. У понятті «античний світ» поєднують Стародавню Грецію та Рим. Хронологічно антична літературна спадщина охоплює приблизно VIII ст. до н. є. — V ст. н. є., тобто понад тисячоліття. Зрозуміло, що протягом цього періоду відбувалися великі зміни у поглядах людей на при­роду психічного.

Уявлення про душу як про щось потаємне не могло не дістати міфологічного тлумачення. І справді, в грецькій міфології виникає образ чарівної дівчини Психеї, яка уособлює душевне життя.

У розпливчатих магічних уявленнях та відповідних культах поступово народжувались ідеї про всезагальну силу, що лежить в основі життя, яка й сама є за своїм змістом цим життям. У стародавній Греції цю силу назвали Еросом. Він з’явився ще задовго до богів і був єдиною основою впорядкування і процвітання світу. Ерос охопив всі природні і суспільні явища, став смислом усього того, що здійснюється в природі. Наступав час, коли людська думка змушена була пов’язати два вихідних поняття свого світогляду – Ерос і душу (Психею).

Еротичне тлумачення душі почалося ще в первісному суспільстві. Стародавній Ерос (Амур) став першим визначенням процесуального змісту психічного. Міфологічна фантазія про шлюб Амура і Психеї підвела підсумок тривалим пошукам людської думки у розкритті смислу психічної діяльності людини.

Психея (гр. Psyche – душа) – чарівна дівчина, втілення людської душі, була така вродлива, що викликала заздрощі самої Афродіти, яка наказала Еросові розпалити в Психеї хтивість до найогиднішого чоловіка. Проте Ерос сам запалав до неї чистим і шляхетним коханням. Амур щоночі відвідував дівчину, але застеріг її, щоб вона не пробувала довідатись, хто він такий і не намагалась побачити його при світлі. Сестри, яким Психея розповіла про це, глузували з неї, кажучи, що її коханець, мабуть, огидний дракон. Не в силі побороти цікавість, Психея однієї ночі запалила світильник, щоб подивитися на коханого. Крапля гарячої оливи розбудила Амура, і він, розгнівавшись на неслухняну Психею, зник назавжди. Психея почала розшукувати його по всіх святинях і нарешті прийшла до храму Афродіти. Богиня примусила її виконувати найважчу роботу. Нарешті працьовитістю, лагідністю і вродою Психея здобула прихильність майбутньої свекрухи. Зевс подарував дівчині безсмертя й забрав на Олімп, де вона вийшла заміж за Амура-Ероса.

Ерос як атрибут психічного спочатку виступив як світова сила, що панує навіть над богами. Згодом вия­вилась тенденція до обмеження влади цієї сили. Її було вміщено, як розповідає давня казка, в самій людині. Ця сила визначала ситуацію, мотивацію і самі вчинки людини. У XX ст. творець психоаналізу Зігмунд Фройд визначив еротичний потяг (лібідо) основним потягом людини. В коханні ерос шукає свого справжнього втілення, і його об’єктом стає весь світ. Він живить, організовує і сприймання, й перетворення світу. Недарма кажуть, що без любові не здійснюється ніяка велика справа.

На основі різних варіантів грецького міфа драматичну історію відкриття і взаємного кохання Амура (Ероса) і Психеї (Душі) викладено у творі талановитого римського філософа і письменника Апулея Люція (II ст. н.е.) «Метаморфози, або золотий осел».

Любов і шлюб між Амуром і Психеєю міфологічна фантазія про перше суттєве визначення психічного. Душа та один з її найгрунтовніших потягів уособлені шлюбною парою.

Не слід думати так, що у стародавніх людей була «теорія» потягів психічного, до якої потім підшукували відповідні образи. У міфологічній психології визначення психічного мають форму несвідомої проекції потягів та інших його особливостей на об’єктивний світ. Оскільки ці потяги визначають поведінку, то останньою наділяється психіка саме людини, яка дійсно має розум і потяги, що стимулюють одне одного.

Рекомендована література до розділу

© М.М. МАХНІЙ ПСИХОЛОГІЧНА ДУМКА СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ. — К.: Blox.ua, 2010

Рекомендована література до розділу

Голан А. Миф и символ. – М, 1994.

Голосовкер Я.Э. Логика мифа. – М, 1987.

Горан В.П. Древнегреческая мифологема судьбы. – Новосибирск, 1990.

Леви-Брюль Л. Сверхъестественное в первобытном мышлении. – М., 1994.

Леві-Строс К. Первісне мислення. – К., 2000.

Леві-Строс К. Структурна антропологія. – К, 2000.

Лосев А. Ф. Очерки античного символизма и мифологии. – М, 1993.

Лосев А. Ф. Философия, мифология, культура. – М, 1991.

Малиновский Б. Магия, наука и религия. – М., 1998.

Махній М.М., Скок М.А. Історія психології: Психологічна думка стародавнього світу. – Чернігів, 2001.

Махній М.М., Скок М.А. Історія психологічної думки: Навч. посібник. [Електронний ресурс]. — Чернігів:Чернігівський національний педагогічний університет імені Т. Г. Шевченка, 2010. — Режим доступу: http://makhnii-history.blogspot.com/

Поршнев Б. Ф. О начале человеческой истории. Проблеми палеопсихологии. – М., 1974

Психея і Логос: Антологія психологічної думки /Автор-упорядник М.М. Махній. [Електронний ресурс] — Чернігів: Чернігівський національний педагогічний університет імені Т.Г. Шевченка, 2010. — Режим доступу: http://antology-makhnii.blogspot.com/

Рассоха І.М. Язичницькі релігії та міфи народів світу. – Харків, 2002.

Роменець В.А. Історія психології: Стародавній світ. Середні віки. Відродження. – К., 2005.

Тайлор Э.Б. Первобытная культура. – М, 1995.

Токарев С.А. Ранние формы религии. – М., 1990.

Фрейд З. Тотем и табу. – М, 1997.

Фрейденберг О.М. Миф и литература древности. – М., 1978.

Фрэзер Д.Д. Золотая ветвь: Исследование магии и религии. М., 1986.

Шахнович М.И. Первобытная мифология и философия. – Л., 1971.

Элиаде М. Аспекты мифа. – М., 2000.

Элиаде М. История веры и религиозных идей. – Том 1: От каменного века до элевсинских мистерий. – М., 2002.

Элиаде М. Шаманизм: архаические техники экстаза. — К., 1997.

Юнг К.Г. Архетип и символ. М., 1991.

Питання для обговорення та закріплення матеріалу

© М.М. МАХНІЙ ПСИХОЛОГІЧНА ДУМКА СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ. — К.: Blox.ua, 2010

Питання для обговорення та закріплення матеріалу

1. Чому первісні люди намагалися досягти бажаної мети шляхом використання уявлюваної «магічної сили»?

2. У чому ви вбачаєте соціально-психологічні функції первісної магії?

3. Які види первісної магії розрізнюють науковці залежно від призначення магічних процедур?

4. Чому З. Фройд назвав анімізм першою світоглядно-психологічною теорією людства?

5. Поясніть чому уявлення людей про душу в міфологічний період значною мірою визначають їх поведінку?

6. Поясніть причини наявності в міфологічному світогляді уявлень про існування кількох душ в одній і тій же людині.

7. Чому З. Фройд проводить паралель між первісною людиною та дитиною?

8. Поясніть чому уявлення про співвідношення людського тіла (мікрокосму) і всесвіту (макрокосму) складають одну із фундаментальних ідей міфологічної свідомості.

9. Наведіть приклади народних міфологічних уявлень про місця локалізації душі.

10. В яких формах первісна людина уявляла душу?

11. Що таке фетиші і чому ним приписувалася надприродна сила?

12. Як ви розумієте явище метемпсихозу?

13. Які повіря і ритуали виникають на основі уявлень про «портретну схожість» душі й тіла в психології первісного суспільства?

14. Поясніть на основі яких уявлень постала віра в пророчі сни й ворожіння снами?

15. До яких первісних уявлень призводив факт тілесної схожості між батьками і дітьми?

16. Як образи сновидінь та галюцінаторні видіння сприяють виникнен­ню фантазій про душу?

17. Як ви розумієте соціально-психологічну сутність первісного тотемізму?

18. Чому в тотемізмі вчені вбачають ключ до реконструкції первісної культури?

19. Чому В. Вундт називав табу неписаним законодавчим кодексом людства?

20. Чому на думку З. Фройда з проблемою табу пов’язаний такий феномен, як совість?

21. Поясніть, як численні первісні табу закладають основи громадської моралі?

22. Розкрийте етнокультурні відмінності фаталістичних уявлень (вірування у фатум, долю, талан).

23. Назвіть найважливіші відмітні риси шаманізму.

24. Чому шаманство вважається чи не найпершою технікою, котра переймається експериментами з психікою?

24. Поясніть чому деякі сучасні дослідники вбачають в шаманах попередників психоаналітиків, а шаманство трактують як стародавню форму психотерапії?

25. Доведіть, чи була в первісної людини розвинута здатність до рефлексії?

 

Шаманізм: психотерапія первісної доби

© М.М. МАХНІЙ ПСИХОЛОГІЧНА ДУМКА СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ. — К.: Blox.ua, 2010

Шаманізм: психотерапія первісної доби

Одним із способів самоусвідомлення первісною людиною себе як істоти, яка здатна входити в безпосередній контакт з вищими духовними силами світу, були різноманітні містичні практики. Своєрідне місце серед них посідає шаманізм. Світогляд, серцевину якого складає вірування в духів, уособлює дуже специфічний, замкнений на себе, духовний світ, багато в чому відмінний від того типу світогляду, в якому основною сакральною особою виступають Бог чи боги. Це світ зі своїми особливими персоніфікаціями, міфологією, космологією й космогонією, своєрідними формами самосвідомості (віра, совість, страх та ін.) та специфічними уявленнями про місце людини в світі, про її взаємини з духовними істотами й силами. Шаманство є чи не найпершою технікою, котра переймається експериментами з психікою.

Етимологічно термін «шаман» походить від поняття «знання» в індоєвропейських мовах: шаман «той, що знає». Антропологи підкреслюють, що шаман означає «володар духів», релігіознавці пов’язують шаманізм з ідеєю надприродного, з анімізмом і тотемізмом.

В духовно-світоглядному сенсі під шаманізмом слід розуміти особливу форму духовних практик, побудовану на досвіді здійснюваного шаманом (шляхом “польотів у інші світи”, “вселення духів у себе” тощо) безпосереднього спілкування з вищими духовними силами.

Шаманство – це система знань, вірувань, світоглядних установок, що сформувались у свідомості членів соціуму під впливом шаманських практик (розповідей шамана про свої “подорожі”, шаманських обрядів тощо). Ці знання скристалізовувалися в культурі спільноти: в обрядах, казках, оповідках, табу, забобонах, дитячих іграх і т. ін.

В одному з якутських міфів про походження шаманів розповідається, наприклад, що душу людини, яка має стати шаманом, духи відносять до підземного світу, де її виховують 1-3 роки (залежно від цього терміну освіти міра кваліфікованості майбутнього шамана буде різною). Поки душа перебуває у духів, сама людина втрачає глузд і позасвідомо щось виспівує, мова її втрачає логічність та послідовність і т.п. Після закінчення терміну духи відрізають від тіла голову й становлять її на верхню поличку, а тіло розрізають на дрібні шматочки й ділять між усіма душами звичайних людей, які спричинюють хвороби. Якщо хоч якійсь не вистачить, то хворобу, причиною якої є ця душа, майбутній шаман вилікувати не зможе. Поки відбувається ця процедура, сама людина дуже тяжко хворіє. Після її закінчення на кості накладають нове м ‘ясо, при­кладають до тіла стару голову, яка все бачила. Фактично на цьому й закінчується процес підготовки й народження нового шамана.

Звичайний ритуал дії шамана – це так зване камлання – несамовитий танець зі співом, ударами в бубон, громом залізних підвісок і т.ін. Камлання розглядається як спосіб спілкування з духами, що досягається двома шляхами: або духи вселяються в тіло шамана (чи в його бубон), або, навпаки, душа шамана вирушає в подорож у царство духів. У дійсності зміст камлання полягає в гіпнозі свого оточення і в самогіпнозі, завдяки якому шаман не тільки змушує глядачів вірити у свої надприродні здібності, але, звичайно, вірить у них і сам, переживаючи під час камлання галюцинації. На думку цілого ряду спостерігачів, шаманське камлання дуже нагадує істеричний припадок.

Проте насправді, шаман повинен уміти контролювати свої психічні процеси, досконало володіти методами входження в стан екстазу, мати навички підтримки й регулювання цього стану протягом того терміну, який потрібен для камлання, враховуючи при цьому його мету й аудиторію. Деякі сучасні дослідники вбачають в шаманах попередників психоаналітиків, а шаманство трактують як стародавню форму психотерапії.

Порівняння шамана із психотерапевтом за методами впливу і способами лікування це лише одна з можливих паралелей. Але є й інша. Так, враховуючи властивий шаману художній тип мислення, а також особливості процесу камлання (тут обов’язково співіснують два плани: практичний, реальний та умовний), шамана часто порівнюють з актором, митцем у широкому розумінні цього слова. Паралель «камланнятеатральна дія« нерідко проводиться дослідниками, але справа не тільки в тому, що цей акт нагадує театральну виставу за своїм змістом і функціями, а й у тому, що у шамана-виконавця і актора однакова психологічна основа творчої діяльності здатність мислити чуттєвими образами й звертатися до запасів попередніх переживань і вражень.

Отже, шаманське камлання нерідко трактується як своєрідне театра­лізоване дійство, в якому в символічній драматизованій формі проявляються проблеми й ситуації, актуальні для всіх його учасників. Його порівнюють із сучасною психодрамою чи груповою психотерапією, опи­суючи поступове наростання емоційного напруження, стан колективної розрядки й почуття задоволеності, які відчуває кожний учасник після закінчення дійства.

Найважливішою відмітною рисою шаманізму є екстаз та пов’язаний з ним «вихід» душі тіла шамана під час камлання, «подорож» душі в інші світи. У цьому разі й екстаз та «подорожі» шамана – це лишень засоби, діяльнісні вияви окремішності метафізичних основ шаманізму, розуміння ним онтологічного статусу людини.

У системі шаманізму людина може (за певних обставини і після низки посвячень-перетворень) набути статусу істоти, здатної до прямої взаємодії з вищими духовними істотами й достойної такої взаємодії. Та, зрештою, й самі «подорожі» шамана, як свідчать новітні дослідження, не є єдиним засобом спілкування його зі світом духів і богів. Якщо в деяких сибірських народів шаман лікує, наприклад, хворобу ніг людини (себто у випадку, коли душа хворого «не викрадена духами»), то він не подорожує в інший світ. Натомість він скликає своїх духів-помічників, вселяє їх у себе або в тіло хворого з метою вигнати звідти духа хвороби.

Отже, з духами і в цьому випадку шаман все ж спілкується, при цьому контакт відбувається знову-таки безпосередньо. Шаман вислуховує аргументи духа, домовляється з ним, шантажує його, вступає з ним у поєдинок та ін. А для означень метафізичної площини шаманізму головне саме це, а не екстаз чи «подорож». У цьому плані слід відмежовувати від шаманізму наявні в багатьох культурах світу обряди звернень до богів із запрошенням їх на спільну з людьми трапезу, до спільного здійснення обрядодій та ін. Такого типу явища властиві системі жрецтва. До арсеналу жрецьких можемо віднести і звичай, коли тибетці відганяють злих духів калаталами або коли український селянин запрошує богів завітати до його господи на спільну вечерю в Святвечір. Вони принципово відрізняються від явищ «зустрічі» шамана віч-на-віч з духом, під час якої шаман, застосовуючи свої людські душевні й духовні властивості (хитрість, логіку, знання слабких сторін духа) або ж застосовуючи свої знання із царини демонології (знаючи про підпорядкованість цього духа іншому духові або богу), намагається прогнати духа чи умовити його покинути тіло хворого, погрожує йому, намагається підкупити тощо.

Особливу роль у діяльності шамана відіграє методика магічного трансу. Традиційно цей психічний стан розуміли як форму одержимості демоном, що підкорив шамана своїй волі. Транс це засіб «мандрів душі» шамана у потойбічному світі. Шаман здатний до екстрасенсорного сприйняття, його здібності розвинуті до незвичайних меж.

Безпідставним є модне нині розуміння шамана як шизофреніка, в основі якого полягає феномен «шаманської хвороби», що являє собою посвячення обранця духів у шамани. В «шаманській хворобі» відбувається відтворення у видіннях (галюцинаціях) символічно або ж у реальних діях тотемічних обрядів ініціації посвячення юнака в чоловіка, повноправного члена племені. У даному обряді ініціації юнака посвячують у таємницю езотеричного знання, тобто відбувається його навчання. Цей момент тотемічного обряду посвячення характерний і для бачень, що являють собою зміст «шаманської хвороби». Тут духи переносять звичайну людину в «інший світ», щоб перетворити в шамана, «пересотворити» її в процесі навчання: показують місця його майбутніх «мандрівок», знайомлять з духами й божествами, які наділяють її незвичайними знаннями й надприродними властивостями. Після такого навчання шаман набуває містичного досвіду, який дозволяє йому здійснювати екстатичні мандри з Землі на Небо або ж із Землі до Пекла. Йому відома таємниця прориву рівнів реальності, яка уявляється у архаїчній свідомості триповерховою Небо, Земля, Пекло. Тільки шаман може духовно «мандрувати» усіма цими космічними зонами, вести боротьбу зі злими духами й демонами в пеклі, передавати небесним богам прохання й жертви своїх одноплемінців.

Головне ж полягає в тому, що шаман освоює космологію, міфологію та магію свого племені, щоб використовувати їх для своєрідних карт містичної, екстатичної «мандрівки» всіма цими космічними зонами до «інших світів», результати якої знаходять практичне відображення в життєдіяльності племені, дають можливість вирішувати різні реальні проблеми, що мають значення для існування племені. В науковій літературі є концепція, згідно якої шаман ефективно вирішує ці проблеми не за допомогою оперування поняттями й словами, а безпосередньо маніпулюючи образами пам’яті.

Найчастіше шаман є охоронцем всієї народної пам’яті, тобто міфології та епосу, винахідником музичних інструментів, художником та співаком. Він же слідкує за календарем і фіксує перші астрономічні дані.

У межах діяльності шамана знаходиться й те, що одержало назву паранормальних феноменів. Нерідко шаманекстрасенс, який претендує не лише на своєрідний спосіб бачення світу, а й на здібність робитися невидимим, літати, досхочу змінювати свою зовнішність та фізичні параметри, існувати одночасно в двох місцях тощо. Всі ці здібності шамана забезпечують йому високий авторитет, що дає можливість під час об’єднати владу шамана й вождя. Екстрасенсорні здібності для шамана – найнеодмінніша умова його функціювання, безпосереднього спілкування з сакральним. А такого роду взаємини потребують не лише певних здібностей і сил, але й особливої світоглядної установки. Ця установка мусить увібрати в себе: по-перше, визнання душі як автономного щодо тіла начала в людині; а, по-друге, шаманістичний світогляд покладає розуміння людиною себе як істоти рівної, а то й сильнішої за багатьох духів чи навіть божеств.

Загалом можна сказати, що шаманізм являє собою суміш реальних знань та умінь, фантазії, некритичної віри, спонтанних реакцій, примітивних помилок, ілюзіоністського та гіпнотичного мистецтва й багато іншого. І немає нічого дивного, що шаманізм увійшов у більшість культур світу як один з фундаментальних елементів, що існує безліч зв’язків між ісламом, християнством, іудаїзмом, з однієї сторони, та індуїзмом, буддизмом і даосизмом – з іншої. Всі-вони витікають з одного джерела шаманізму.

Цілком зрозумілий висновок сучасної психології, що в первісної людини не була розвинута здатність до рефлексії. Під останньою слід розуміти високу форму теоретичної думки, самопізнання, осягнення божественності буття, що були досягнуті давньогрецькою та римською філософією (від Сократа, Платона та Арістотеля до неоплатоніків).

Між початковими і завершальними стадіями міфологічного світогляду існує тривала перехідна епоха, в якій фантазія породжує страшні химери. Поступово хаотичні, дисгармонійні, титанічно-циклопічні, міфологічні образи душі стають більш впорядкованими, сумірними, гармонійними.

Фаталізм: Доля і Талан

© М.М. МАХНІЙ ПСИХОЛОГІЧНА ДУМКА СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ. — К.: Blox.ua, 2010

Фаталізм: Доля і Талан

Як бачимо, міфологічний світогляд різних народів окреслює душу як силу, що цілковито визначає життя людини. За цих умов людина відчуває себе ланкою в ланцюзі непідвладних їй значень, що породжує фаталізм (від лат. «fatalis» – наперед визначений долею) – усвідомлення певної власної безпорадності. Поширюється віра в панування над людиною невідворотних сил долі. Згідно з фаталізмом занадто багато в житті людини залежало від випадковості, дії невідомих сил.

В українському фольклорі є чимало міфологічних легенд про Долю як втілене співіснування людини. Доля сприяє більшому чи меншому статку свого двійника-людини. Вона дбає про людину, допомагає їй у всьому, жаліє її, завжди захищає її інтереси, навіть тоді, коли сама вона відпочиває або «п’є та гуляє». Якщо хворий почує вночі, що його хтось під вікном називає на ім’я, то це означає, що до нього прийшла його Доля і принесла здоров’я.

Доля сама не шукає людини, а от людина мусить постаратися знайти її й оволодіти нею. Найчастіше вона може зробити це не інакше, як заволодівши попередньо чиєюсь чужою Долею, котра й відкриє, як то можна оволодіти своєю Долею. Хто відшукає свою Долю, тому в усьому таланить, і той швидко багатіє; а хто не знайде Долі б’ється, як риба об лід, і нічого з його починань не виходить.

Долю людини можна відтрутити від неї чарами, загнати в пустирища й болота; а людина, позбавлена свого охоронця, зовсім опускається. Пасивне ставлення Долі до людини, якою вона опікується, найчастіше залежить від розбіжності занять людини з тією справою, яка до душі Долі; іноді ж це зумовлюється самою природою Долі.

За зовнішністю своєю Доля уявлялась то в образі жінки різного вигляду, то в образі незнайомця, панича, то в усьому цілковито схожою на опікувану нею людину, причому, згідно з характером активним чи пасивним, українські оповіді наділяють Долю відповідними ознаками й символами — діловитістю, береж­ливістю, турботливістю – і навпаки: пасивна Доля – «заспана, запухла, обтріпана, неряшниця, ненажерлива, валяється гола під колодою» і т. ін.

Подекуди на Україні Долю називали ще Таланом, і при цьому казали, що неодмінно в кожної людини є свій Талан. У декого Талан «невсипучий», працює непокладаючи рук, не спить ні хвилини. В кого такий Талан, тій людині добре: Талан її пильнує, а сама вона собі розкошує. Та як тільки Талан засне, тоді людині доводиться дуже важко: як вона не працює, а все нема користі.

Грецька міфологія називала долю мойрою, яка плете нитку життя кожній людині настільки міцну, що її не може розірвати сам Зевс. Індуїзм і буддизм використовують для цього вчення про карму – закон перевтілення душ. Якщо людині зараз погано, то це означає, що її душа в минулому втіленні поводила себе непристойно і нині змушена терпіти кару. Іслам говорить про спасителя Махді, який прийде у світ і винагородить кожного за його заслуги. До пришестя Махді світ приречений скніти у злі, стражданнях. Християнство для пояснення історичної долі людства використовує концепцію проесхатології – здійснення пророцьких очікувань пришестя Христа, Армагеддону – всесвітньої війни Бога з дияволом тощо.

Табу: регламентація поведінки

© М.М. МАХНІЙ ПСИХОЛОГІЧНА ДУМКА СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ. — К.: Blox.ua, 2010

Табу: регламентація поведінки

На ґрунті тотемізму виникло явище табу (полінезійське «не можна») – система заборон на виконання певних дій. Так, наприклад, у пастухів племені бахіма з Центральної Африки молоко корови, яка щойно отелилася вважається недоторканим (табу) на протязі декількох днів, поки у теляти не відпаде пуповина. Заподіяння шкоди тотемній тварині є рівноцінним смерті представника роду. Проте ставлення до «тотемного об’єкта» було подвійним: або він цілком виключався з раціону харчування, або, навпаки, дозволялося його поїдання для набуття відповідних властивостей.

Тотемна вечеря

Тотемні вірування первісних людей передбачають цілковиту або часткову заборону споживання таких продуктів, як, наприклад, м’ясо, сало, яйця та ін. Однак є урочисті випадки, коли дозволяється їсти м’ясо, фрукти чи ягоди тотемної рослини або тварини. Для людей похилого віку застосовується виняткова гігієнічна дієта, яка дозволяє або забороняє споживання окремих харчових запасів, що належать до тотемних ресурсів навколишнього середовища. Традиційна залежність австралійських тубільців від поглядів на вид і спосіб харчування прадавніх героїв, які мали безпосередній дозвіл від архаїчного божества чи місцевого духу на право вільно споживати так звані священні продукти, свідчить про забарвлення дієтичного права у релігійні кольори. Втім, якщо за тотемну речовину первісного клану обирається, наприклад, вода, то, як це фіксувалося в австралійських племенах каїтіш або варрамунга у XIX ст., вільне пиття обмежується чи стає декларативною забороною. Воду дозволяється споживати винятково з рук третьої особи, здебільшого тієї, яка належить до іншого племені, роду чи фратрії. Але всі ці тотемні правила виявляються досить умовними, оскільки, перебуваючи на самоті, за бажанням або потребою, можна порушити сакральні заборони та кланові звичаї.

Моральні дозволи, обмеження і табу, встановлені звичаєвим правом, свідчать, фактично, про психологічне страхування власного здоров’я, яке охороняється дієтичним харчуванням і нормами поведінки. Дієтична їжа визначається потребою запобігти випадковому отруєнню чи уникнути шкідливого ожиріння. Вікові, професійні і статеві порушення, що можуть настати в результаті зловживання харчуванням, а також призвести до хворобливої вагітності, беруться до уваги майже в усіх, без винятку, первісних народів. Інколи пристарілим особам дозволяється те, що забороняється молодим, а прибульцям і туристам, – споживати тотемні овочі, рослини, тварини чи фрукти.

З прикладів, що належать до прадавніх вірувань вживання їжі, складається враження, що тотемний світогляд первісної доби формує своєрідне право містичної власності. Заборона вбивати тварину або знищувати рослину пов’язується, скажімо так, з обмеженими природними ресурсами, побоюванням набути випадкового захворювання чи страхом зазнати харчового отруєння. Тому, наприклад, у австралійського племені каїтіш, чужинець, щоб з’їсти тотемне зерно або насіння, повинен обов’язково попросити дозволу у вождів місцевого племені. Коли цей родовий звичай порушується, вважається, що зловмисник може захворіти, а потім вмерти. За деяких обставин вождь місцевого клану чи сім’ї спершу повинен особисто спробувати крихту їстівного продукту, щоб переконати чужинця в доброякісності зерен, овочів, фруктів або ягід.

Звичаєве право стародавніх народів жорстоко карає важкою хворобою усіх, хто грубо порушує моральні заповіді, в тому числі й ті з них, що належать до фізичної гігієни та повсякденного харчування.

Віра у добрих або злих духів, які мешкають в рослинному і тваринному світі, а також мають здатність вражати людський організм згубною хворобою, – це крок до примітивної вірусології, гігієни чи епідемології, можна навіть вважати, що вона означає первісне усвідомлення проблем екологічної медицини та общинної санітарії. Звичайно, у примітивних суспільствах, особливо в період ранньої доби, усе мислилося не так, як нині. Відкриття первісним знахарем лікувальних або отруйних рослин, водних і солярних процедур, які сприяють терапевтичним ефектам, засвідчило, напевне, становлення гомеопатії, але, звичайно, у міфологічному та містифікованому вигляді.

Виникнення у первісному суспільстві екзогамії, себто табу на статеві взаємини між членами однієї родової групи, тимчасова заборона будь-яких міжстатевих стосунків для певних осіб та інші обмеження, хоч і біологічні за своїм походженням, отримують у суспільному середовищі обов’язкову соціальну санкцію і через те стають нормою громадської моралі.

В. Вундт у «Психології народів« називає табу неписаним законодавчим кодексом людства. Табуювання складає два основні закони тотемізму: не вбивати тварину-тотем і уникати статевого контакту з товаришем по тотему. Табу – найбільш давні заборони, що передаються від покоління до покоління як успадковане психічне багатство. Підґрунтям табу є заборонна дія, яку жагуче прагне порушити несвідоме. Чудодійна сила табу спокушає. Але почуття страху сильніше, ніж прагнення до насолоди. Заборона індивідом усвідомлюється, прагнення до насолоди – несвідоме. Заборонна дія табу – результат амбівалентності почуттів. У душевних порухах архаїчних народів амбівалентність виражена більше, ніж у сучасної людини. Зменшення амбівалентності призводить до поступового зникнення табу, що є своєрідним компромісом амбівалентного конфлікту. Проте, наскільки сильна система заборон, свідчить випадок, що описує З. Фройд у роботі «Тотем і табу«. Одного разу вождь забув на шляху залишки обіду, їх поїв раб, молодий, голодний юнак. І коли йому сказали, що він замірився на обід вождя, мужній і могутній раб-воїн впав і наступного дня помер.

Види та форми табу бувають найрізноманітнішими. Але численні табу первісної людини, згідно з З. Фройдом, подібні до симптомів неврозу нав’язливості, їм притаманні немотивованість, примусовість, здатність до зсуву, ритуалізм. Але між ними є різниця. Табу – результат розвитку культури, тому вони переважно ґрунтуються на соціальних потягах, що синтезують егоїстичні й еротичні мотиви. Характерна риса неврозу – домінування сексуальних потягів над соціальними.

З. Фройд вважав, що з проблемою табу пов’язаний такий феномен, як совість. Совість виникає на основі амбівалентності почуттів, як усвідомлення вини за порушення табу. Табу – це веління совісті, тому його порушення викликає почуття вини як сумлінного страху. «Табу є велінням совісті, порушення його спричиняє за собою жахливе почуття вини такою ж мірою незрозуміле, як і невідоме за своїм походженням«.

Тотемізм: культ міфічних першопредків

© М.М. МАХНІЙ ПСИХОЛОГІЧНА ДУМКА СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ. — К.: Blox.ua, 2010

Тотемізм: культ міфічних першопредків

Уявлення про певну рослину чи тварину як праматір людського роду отримали в сучасній науці назву тотемістичних. Цей термін утворено від уживаного в алгонкінських мовах Північної Америки виразу «тотем«, що означає «його рід« або «його рідня«. Суть тотемізму полягає у визнанні існування зв’язків певних людських колективів – етнічних груп, кланів, родів – із природними явищами, фактами об’єктивної дійсності, переважно з тваринами і рослинами. Тотем – це міфічний предок і покровитель етнічної групи чи роду. Віра в існування таких міфічних зв’язків у різних тубільців Океанії, Америки, Австралії стала відомою етнографам ще у 18 ст., але найбільшу увагу вона привернула до себе після публікації «Золотої гілки» (перше видання в 1890 р.) Джеймса Джорджа Фрейзера (1854–1941). Тотемізм можна вважати однією з найдавніших і найпримітивніших форм релігії. Він був також основою, на якій розвивалися найдавніші міфи. Тотемізм відбивав у фантастичних формах умови життя людей, що займалися полюванням на диких тварин і збиранням рослин. Окремі важливі для них тварини й рослини здавалися їм родоначальниками-прапредками.

В окремих реліктових племенах Австралії, Північної та Південної Америки, Африки тотемізм існує досі, а його сліди, які збереглися на значній території, свідчать про те, що на схожих ступенях історичного розвитку він міг існувати практично у всіх народів. Добре помітні його залишки й у слов’янському світі. У росіян вони виявляються в обрядах, пов’язаних з «ведмежим культом», сліди якого в слов’янських племен і їхніх неслов’янських сусідів відомі з часів неоліту й епохи бронзи.

У білорусів він найчастіше пов’язаний з ушануванням лелеки і вужа, у болгар і сербів – вовка (відбилося навіть в людських іменах), а в українців – з вірою у вовкулаків.

У період тотемістичних поглядів наших далеких предків здатність жінки до продовження роду сприяла формуванню уявлення про те, що перша дитина є прямим нащадком самого родового божества, а звідси – і захисником роду, нібито наділеним деякими чудодійними якостями свого предка-покровителя. Пізніше цими якостями в уяві родичів наділялися тільки хлопчики-первістки, зачаті внаслідок порушення норм статевих відносин (поза шлюбом або ж «коли чоловік спить із жінкою проти «святої неділі»). Подібні переконання генетично можуть походити з періоду ненормованих шлюбних стосунків, коли перша дитина вважалася безпосереднім нащадком тотема. І, можливо, ще пізнішим за походженням є українське повір’я, що коли жінка на початку вагітності побачить вовка або з’їсть м’ясо звірини, яку роздер вовк, то в неї народиться син – вовкулака.

З. Фройд у праці «Тотем і табу» (1913) зробив спробу пристосувати «результати психоаналізу до нез’ясованих проблем психології народів». Для вирішення цього завдання Фройд звернувся до вивчення племен патріархального рівня розвитку. Саме в тотемізмі він вбачав ключ до реконструкції первісної культури й релігії.

Тотем утілював єдність роду й разом з тим кровну відмінність від інших родів. Це була перша спроба самоусвідомлення первісної людини, тобто усвідомлення нею своєї належності до певної спільноти, роду. Віра в тотем, по суті, закладала фундамент для формування людських почуттів: любові, патріотизму тощо. Тотем супроводжував людину впродовж усього життя; він приходив до цього світу з кожним новонародженим і відходив з його смертю назад, до першооснови.

У реконструкції модифікацій тотемізму З. Фройд вбачав витки релігійної свідомості. Останнє яскраво демонструє тотемістична трапеза. Багатьом архаїчним народам притаманне амбівалентне ставлення до тотему. З одного боку, його обожнювали, шанували, схилялись перед ним, з другого боку, його приносили в жертву. При цьому вимагалося здійснення декількох ритуалів, уподібнення до тотема, наслідування його звуків і рухів, участь усіх, обов’язкове оплакування вбитого. Але після цієї скорботи настає радісне свято. Свято – обов’язковий ексцес, урочисте порушення заборони. Святковий настрій є результатом того, що члени клану прилучились до священного життя, носієм якого була субстанція тотему.

Метемпсихоз: мандри душі

© М.М. МАХНІЙ ПСИХОЛОГІЧНА ДУМКА СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ. — К.: Blox.ua, 2010

 

Метемпсихоз: мандри душі

Від давніх-давен існувало вірування у можливість переходу людських душ убудь-які істоти і предмети (метемпсихоз). На основі аналізу народних казок, міфологічних легенд та інших джерел можна дійти висновку, що в давнину українському народу також були відомі уявлення про переселення душ. Люди вважали, що душа може переселитись у тварину або рослину і тому говорили: не вбивай одиноку мушку зимою в хаті – то, може, душі близьких твоїх родичів. Ще в дохристиянські часи існувало уявлення про те, що сорок днів після смерті людини душа, вийшовши з тіла, блукає, а потім іде на той світ. Вважалося, що подорож душі на той світ дуже довга й небезпечна. Згідно з одним віруванням, душа, покинувши тіло, стає зіркою і дивиться згори на землю, тому зорі – душі померлих За іншими віруваннями, кожна людина одержує свою зірку, яка її охороняє впродовж життя.

За вченням волхвів (служителів давньослов’янського язичницького культу) душа є живою духовною плоттю людини, що визначає її вдачу, поведінку, діяльність, взагалі – долю. Міститься вона в єстві людини. Волхви вважали, що бувають душі світлі й темні. Після смерті людини світла душа – по сорока днях прощання зі світом та фізичною плоттю своєю – лине у Вирій, де має постійне місце вічного райського проживання. Темна душа провалюється в підземне чорне царство (пройшовши 12 мученицьких сфер пекла) і стає слугою Чорнобога.

Волхви твердили, що є люди, котрі несуть у собі дві душі водночас – світлу і темну, які борються між собою і цим визначають поведінку людини, міру її добрих і злих вчинків (люди з подвійною душею, як правило, кінчають життя самогубством, вважали волхви).

За уявою давніх слов’ян, більшість душ недовго перебуває у Вирії чи Підземеллі – це стосується душ діяльних («невсипущих«), тих, які «рвуться на землю«, до справи. Таким Род і Чорнобог дозволяють повертатися і втілюватися в новонароджених, не повертаючи, однак, свого попереднього фізичного образу.

Відродженню і перевтіленню душі волхви надавали великого значення. За їхнім вченням, душі померлих відроджуються не лише в людях, але і в тваринах, деревах, рослинах, в нових струмках, річках тощо. Скажімо, душі мужніх воїнів і дужих ратаїв відроджуються в дубах та інших деревах. Тому волхви дозволяли використовувати на паливо лише сухе зілля та повалені Стрибогом (вітром) чи Перуном (блискавкою) дерева. Зате на будівництво житла волхви заохочували використовувати дуб. Хата, збудована з дубової деревини, на думку волхвів, містить у своїх стінах душі колишніх воїнів та орачів. Тож у такій хаті, твердили волхви, і виростатимуть добрі воїни та працьовиті орії.

Всі ті світлі душі померлих, що містилися в будівлі, підпорядковувалися домовику.

Відроджуватися і перевтілюватися душа могла, на думку волхвів, обмежену кількість разів (три, чотири, сім, вісім, дев’ять і дванадцять разів – у залежності від своєї «потужності«). Далі душа «втомлювалася« і летіла до Вирію на вічне проживання.

Давні слов’яни всіляко намагалися не допустити відродження темних душ (наприклад, обкладали місце, де могла народитися дитина, рушниками та ряднами з вишитими та витканими стрілами Перуна, зображеннями Берегині і Мокоші тощо).

З душею пов’язували загадкові явища в житті. Якщо, казали волхви, за тобою десь по дорозі унадився собака – не жени його геть, а приведи додому і нагодуй – то душа твого померлого родича чи ближнього тужить по тобі, хоче бути біля тебе… Коли до тебе під вікно прилетіла пташка та ще й стукнула дзьобиком у шибку – мерщій роздай милостиню старцям чи понеси що-небудь у дар сусідові, ближньому своєму, бо то душа померлого принесла тобі якусь звістку й нагадала про себе.

Роздавати милостиню чи робити якесь добро – то, на думку волхвів, поминати передусім душі померлих, нести їм радість і втіху тощо.

Етнопсихологія відкриває вірування в душу, яка перебуває в камені, зброї, човні, одягу, прикрасах та в інших предметах. Кожний клаптик земної поверхні – гори, скелі, а також ручаї, трави, дерева вміщують в собі якийсь дух. Він вислуховує молитви, приймає жертвопринесення.

У буддійських легендах лісовиця може стати дружиною земного героя. Божествам дерев надаються людські риси. Обвішані ляльками та іншими привабливими предметами, дерева можуть ними бавитися. Перед тим як зрубати дерево, до нього звертаються з молитвою, ніби воно має живу душу. В казках різних народів розповідається про дерево, яке плаче, з якого тече кров, яке говорить людською мовою, коли його рубають. У Південній Америці індіанці голосними вигуками висловлювали своє поклоніння перед священним деревом з навішеними дарами – сигарами, хлібом, м’ясом, шматками тканини. Навколо біліли кінські кості – наслідок жертвопринесення. Ще в XIX столітті на віддалених від великих міст шведських фермах корені дерев поливали молоком і пивом – ста­ровинна традиція жертвопринесення.

Існувало безліч «священних тварин», яких шанували, яким поклонялись, вірячи, що ці тварини є родоначальниками людського племені. У Стародавньому Єгипті шанували священних крокодилів, кішок, шакалів, яструбів.

Мараві – африканське плем’я – вірили, ніби душі злих людей перетворюються на шакалів, а добрих – на змій. Завдяки своїй властивості змінювати шкіру змій часто виступав у релігійних віруваннях про воскресіння і безсмертя. Уявлення про переселення душ входили істотними компонентами в філософсько-релігійні системи брахманізму та буддизму. Індус вважав, що його тіло – місце тимчасового перебування душі. Вона скута ланцюгом власних вчинків, на ній відбуваються результати минулих дій. Вона піднімається, або знижується в нескінченому ланцюгу перевтілень в рослину, тварину, людину, божество, у зв’язку з чим всі істоти мають спорідненість з людиною. Слон, мавпа або черв’як в минулому могли бути людьми, а згодом знову набудуть людського вигляду.